Сіренький був нічим не примітною людиною; цією особливістю його нагородили і природа і багаторічна звичка бути непомітним — безликий, інертний, сонний. Мишу вразило те, що Шнира й Паштет упізнали його на фотографії. Навіть важко визначити його вік. Років двадцять п'ять, а може, й тридцять п'ять.

Свиридов записав у протокол його справжнє прізвище, ім'я, по батькові, рік і місце народження і тому подібне, потім спитав:

— Що ви можете сказати з приводу вбивства громадянина Попова Володимира Степановича, він же Шаринець?

Сіренький знизав плечима:

— А що можу сказати? Нічого не можу сказати. А хіба його вбили?

— Ви про це не знаєте?

— Не чув про це.

— Ви були з ним знайомі?

— Знав, є такий Шаринець, бачив разів зо два в «Гротексу».

Він так і сказав: «Гротексу».

— Ви були з ним знайомі?

— Ну як? Як з усіма.

— А де ви були шостого червня ввечері?

Сіренький подумав, непевно сказав:

— У «Гротексі», мабуть, атож, точно, в «Гротексі».

— Що робили?

— У карти грав.

— З ким?

— З людьми, з тими, кого ви зі мною забрали.

— А вночі де були?

— Дома спав.

— Хто може підтвердити?

— Хто… Мати, дружина, сусіди.

— А інженера Зиміна ви знали?

— Зиміна… Інженера… Ні, не знав… Хто такий?

— На Арбаті жив, будинок п'ятдесят один.

— Не знаю такого.

— Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?

— Хто такий?

— Агент по заготівлі мануфактури.

— Не знаю…

Підписуючи протокол, Сіренький спитав:

— За що забрали?

— Підозрюєтесь у вбивстві Шаринця.

— Ото ще новина! Кому він потрібен, цей ваш Шаринець!

— Не наш, а ваш, — зауважив Свиридов. — Ідіть собі, я вас ще викличу.

За Сіреньким з'явився Жоржик, вродливий молодик з густою чорною чуприною, схожий на вірменина. Він підтверджував усе, що говорив до нього Сіренький. Атож, грали того вечора в карти, Сіренький нікуди не ходив, про вбивство Шаринця не чув, про Зиміна і Навроцького нічого не знає. Так само спитав, за що його взяли, але, на відміну од Сіренького, тримався жваво й вільно. І зовсім не скидався на злодія.

Нарешті ввели Василя Івановича. Порівняно із Сіреньким і Жоржиком він справді мав вигляд аристократа.

— Сідайте!

— Можна й сісти. — Василь Іванович невимушено всівся на стілець. — Може, одразу скажете, на скільки всаджуєте.

— Строк уже, в усякому разі, доведеться досидіти.

— Не без цього, — зітхнув Василь Іванович.

Він показав на Мишу:

— Дозвольте спитати, хто цей громадянин?

— Практикант.

— Прошу занотувати в протоколі.

— Занотуємо.

Сіренький і Жоржик навіть не звернули уваги на Мишу, а Василь Іванович наполіг, щоб занотували в протоколі.

— Перейдемо до справи, — мовив Свиридов. — Ідеться про якогось Попова, він же Шаринець. Знаєте такого?

— Аякже, знаю, бачив у «Гротеску».

На відміну од Сіренького він правильно вимовив назву пивниці.

— Розмовляли з ним?

— Був якось у мене, напрошувався на роботу тільки ж я тепер нічим не займаюсь, прошу врахувати. Після втечі за мною нічого немає, хотів почати нове життя — шкода, завадили.

— Коли до вас Шаринець приходив?

— Кілька днів тому.

— Точніше, будь ласка!

— Три… ні, чотири дні тому.

— Шостого червня?

Василь Іванович зморщив лоб, задумався.

— Може, й шостого. Адже я там нібито лев у клітці відсиджувався і числа всі переплутав. Яке сьогодні число?

— Дванадцяте.

— Отже, у четвер, іменно, отже, шостого числа.

— Ну, про що ви говорили?

— Грали ми в карти, вся, значить, компанія, яку ви тут тепер безплатно годуєте. Шаринець зайшов, каже: «Василю Івановичу, візьміть мене з собою». Я йому: мовляв, сам зав'язав і тобі раджу. З тим він і пішов.

— Сам пішов?

— Сам.

— Розумна ви людина, — сказав Свиридов.

— Дякую.

— Тільки мене за дурня маєте.

— Що ви, громадянин слідчий, — образився Василь Іванович, — я вас вважаю за людину рідкісного розуму. І через те, як є, все щиросердно розказую. Так, утік з-під варти. Кому волі не хочеться? Тільки зважте, втік без застосування сили, ніхто не сприяв, гав ловила охорона, я й пішов. Хотів нове життя почати. Минув ще один рік, що за мною помічено?