— Школу закінчено, а Миша все ще уявляє себе начальником. Смішно на нього дивитися.

Люда мовчки йшла поруч нього. В руках у неї був чорний клейончатий портфель, той самий, з якого він витягнув ключі.

Юра покосився на нього й вів далі:

— Я розмовляв з Валентином Валентиновичем… Що було з вагоном… Я розумію, що Миша вгвинчується… Але яка нетактовність — говорити про це при тобі.

— Справді, яка невихованість!

Щось дивне забриніло в її голосі. Люда дивилася прямо перед себе. Звичне її серйозне, ніжне лице з тонкими стрілочками брів, каштанові кучерики, зеленуваті очі.

Вони простували повз кондитерську на розі.

— Зайдемо в Черево… — запропонувала Люда.

— Охоче, — погодився Юра, але подумки неабияк здивувався: тільки-но вбили батька, а їй хочеться тістечок.

Кондитерська була малесенька, як і всі подібні приватні заклади, податок яких залежав від їхнього розміру. Колись, у п'ятому чи шостому класі, Кит з'їв тут чотирнадцять тістечок, а п'ятнадцятого не зміг і, згідно з умовою, мав сам заплати. Якби з'їв п'ятнадцять, то платив би Юра — суперечка була з ним.

Грошей у Кита не було, хазяїн не випускав його з кондитерської весь день, поки хлопці збирали гроші й виручили Кита. Відтоді цю кондитерську називають «Черево Кита» або просто «Черево…»

Люда сіла за столик. Юра пішов до прилавка.

— Тобі яких?

— Одну картоплю і один еклер.

— Собі я візьму картоплю й наполеон.

Він повернувся з тістечками на тарілці й пляшкою лимонаду.

— Смачна картопля, — похвалила Люда.

— Тут завжди все свіже.

Люда доїла картоплю, витерла губи носовичком і буденним голосом, буцімто вони продовжують розмову про тістечка, проказала:

— Тепер, Юро, розкажи мені все.

— Що саме?

Він не одразу збагнув, про що вона питає.

— Розкажи мені те, чого ти не захотів розказати Миші.

— Я тебе не розумію, — розгублено промимрив він.

— Прекрасно розумієш. Чи я не ясно висловлююсь?

Вона дивилася на нього своїми зеленими очима, і він раптом відчув страх перед її твердим, холодним, очікувальним поглядом… Невже знає про ключі? Звідки? Валентин розпатякав? Не може бути!

— Повторюю тобі: не розумію, про що ти питаєш.

— Питаю про історію з вагоном.

Слава богові…

— Людо, і ти про те саме… Господи, звичайнісінька фабрична історія: дають вагон, не дають вагон, вантажать, розвантажують, відпускають відміняють, один устиг відправити, інший не встиг. Валентин Валентинович устиг, Миші Полякову це не подобається, що тут поробиш?.. Їй-богу, не суши над цим голови, це так несуттєво. Хочеш іще тістечка?

— Спасибі, в мене є. Отже, про це ти не хочеш говорити.

— Ні, чого ж, якщо хочеш…

— Ти не хочеш говорити, — повторила Люда чітким голосом, яким звичайно відповідала на уроках, — ти не хочеш говорити, і я не наполягаю. Друге запитання: навіщо під час лабораторних до тебе приходив Навроцький?

Вона сказала не Валентин Валентинович, а Навроцький. І як дивиться! Зроду не бачив її такою. Чорт забирай, знає вона про ключі чи ні?

— Людо, а чого ти мене допитуєш?

— Я тебе не допитую. Допитуватимуть тебе в іншому місці. А я з тобою тільки бесідую. Миша, по-твоєму, продовжує свої ігри. Можливо. Але для мене ігри скінчилися: у мене вбили батька.

Чорт забирай, як вона дивиться! Божевільна, слово честі!

— Чи не мене ти часом підозрюєш у цьому?

— Юро, востаннє: навіщо ти виходив до Навроцького?

Знов за рибу гроші — Навроцький! Юра відсунув тарілку, лимонад, поставив лікті на стіл.

— Ти дивачка! Гаразд! Не хотів, не мав права говорити, бо пов'язаний словом честі. Та оскільки ти надаєш цьому такого значення, скажу: Валентин Валентинович говорив зі мною про набір.

— Про який набір?

— Косметичний, який подарував твоїй мамі.

Він не дарував мамі ніякого набору.

— Як це?!

— Він не дарував мамі ніякого набору.

— Та ти що?! Він його подарував, причому досить оригінальним способом.

— Подарував… Оригінальним способом… Набір. Як ти гадаєш, могла моя мама взяти від нього якийсь подарунок? З чого ти взяв? Він тобі сам це сказав?

Юра приголомшено дивився на неї.

— Я в тебе питаю: він тобі сам це сказав?