— Поговоріть зі Шнирою й Паштетом, адже вони бачили цю людину.

— Ти гадаєш, вони його впізнають? Вони його запам'ятали?

— Ясна річ! Вони йшли за ними до трамвайної зупинки. Шаринець і ця людина сіли в трамвай, на «четвірку», і якраз у бік Брянського вокзалу.

— От бачиш! Значить, не Навроцький, а, найімовірніше, саме ця людина і вбила Шаринця. Але кликати сюди хлопців я не буду. Приблизне обрисування нічого не дасть, неточне — зіб'є зі сліду. Тобі також не варто говорити про це з ними.

— Вони все одно дізнаються, що Шаринця вбито.

— Нехай. Тільки не від тебе.

— Чому?

— Бачиш, що робиться, — убивають.

— Можуть і мене? — всміхнувся Миша.

— Можуть і тебе. За цим стоять люди страшніші за Навроцького.

— А Навроцький?

— Убивав не він.

— Виходить, убив Вітька Буров?

— Я цього не сказав.

— Вітька ні при чому, — переконано сказав Миша, — тепер це абсолютно ясно. Вітька у в'язниці, ніякого відношення до вбивства Шаринця він не має. На Шаринці вони засипалися… — Він з тріумфом повторив — Вони попалися на Шаринці: усунули співучасника.

— Ще не видно зв'язку між обома вбивствами, — заперечив Свиридов, — крім припущення, що їх убито з одного нагана.

— Цього мало?

— Мало, поки що це припущення; багато, коли буде встановленим фактом.

Але ж Білка сама сказала, що через Шаринця посадили Вітьку, — наполягав Миша.

— Хто це підтверджує?

— Як хто? Шнира й Паштет.

— Чи не хочуть вони виручити свого ватажка й приятеля?

— Чого ви їм не вірите? Спитайте Білку.

— Вона скаже правду?

— У Білці я не певен…

— От бачиш!

— Таж Шаринця вбили не випадково.

— Безумовно! Головне в тому, в чиїх інтересах.

— Навроцького з Красавцевим! — затявся Миша.

— Докази?

— Вони зацікавлені в документах, украдених у Зиміна.

— Документи знайдено.

— Правда? Де?

— Підкинуто в поштову скриньку Зиміних. Хто підкинув? Знову Навроцький?

— Не знаю, — розгублено відказав Миша.

— А не могли зробити це твої хлопчики?

— Сумніваюсь.

— Подумай! Буров викинув документи з портфеля; вони десь валялися; хлопчики поклали їх у поштову скриньку.

— Я вірю цим хлопцям, — сказав Миша.

— Я теж хотів би вірити, — зітхнув Свиридов, — тільки ж самої віри замало.

Свиридов дуже обережний. А все-таки сказав: «У Навроцького такого револьвера не було й нема», іще: «Тієї ночі Навроцький мирно спав у своєму ліжку»… Перевіряє Навроцького, але не подає виду. Навіть не захотів розмовляти зі Шнирою та Паштетом, котрі бачили ймовірного вбивцю Шаринця. Побоюється, криється, виявляє обережність, збиває зі сліду.

Трохи прикро; можна було б розраховувати на більше довір'я. Свиридов ні в чому його не похитнув, ні в чому не переконав.

На якусь мить закралася думка, що Шнира міг підкинути документи в скриньку Зиміних за дорученням свого батька, комірника Панфілова. І все ж ні! Шнира — похмурий, відлюдькуватий хлопчисько, але на підлість не здатний.

Та хтось же поклав документи в скриньку Зиміних. Найімовірніше, сам Навроцький, — ось, будь ласка; по-вашому, я зацікавлений в документах, ба ні, ось вони, не через документи все скоїлось, отже, я ні при чому.

І хтось же бачив його, як він заходив у під'їзд, молодші класи вже на канікулах, дітлахи всенький день бавляться в дворі — так і пройшов Навроцький непоміченим?

В одному під'їзді з Зиміним мешкав Саша Панкратов. Зустрівши його в дворі, Миша спитав:

— Ти пам'ятаєш чоловіка, який втрутився тоді, коли Вітька кинувся на мене з фінкою? Він крикнув згори, що все бачив.

— Звісно, пам'ятаю.

— Ти не бачив: заходив він учора-позавчора у ваш під'їзд?

— Ні, — відповів Саша.

— А Юра часом не заходив?

— Не знаю, я їх бачив коло школи.

— Коли?

— Тижнів зо два тому.

— Їх усі бачили, — знизав плечима Миша.

— Усі не могли бачити, це було під час уроку, — сказав Саша.

— Ні, на великій перерві.

— Того дня я був черговий, — заперечив Саша. — Вранці, під час лабораторних, Юра вийшов на вулицю. Я спитав: «Ти куди?» Він відповів: «Передати ключі батькові». А то був не батько, а цей Тип Іванович.