Уранці четвертого липня стояла страшенна спека. Старожили розповідали, що такого задушливого дня навіть вони не пам'ятають, та це і не дивно, адже спека була справді вражаючою. Під сонцем, яке тільки з'явилось на небі, плавилися не тільки людські тіла, а й гранітні сходи до входу в центральний корпус Третього університету. Цими сходами, ледь піднімаючи ноги, волочилися завідувач кафедри суспільних наук Культурний Олександр Михайлович та його друг і соратник товариш Ніколаєвський Леонід Григорович.

Людина, яка не мала жодного уявлення, що роблять ці двоє, могла з легкістю прийняти їх за змовників або зрадників, утаємничених шизофреніків або підстаркуватих гомосексуалістів. Зрештою, все майже так і було, себто Культурний та Ніколаєвський справді були втаємничені, підстаркуваті й змовницьки настроєні, адже в цей вирішальний день вони мали зробити стільки корисних справ на благо кафедри, університету й, можливо, хто знає на благо держави! По-перше, вони мають зустріти запрошених гостей. По-друге, їх треба нагодувати (щодо цього вони вже домовилися з тьотею Надею, кастеляншею Третього університету). По-третє, треба ж десь розмістити всіх цих людей, нехай тимчасово, але все ж таки… Й останнє: треба все організувати так, щоб комар носа не підточив, адже від результату залежить доля Культурного, а заразом і Ніколаєвського…

— Хороший мій, — звернувся Культурний до свого хорошого. — Що ми маємо? Чи все йде за планом?

— Дуся, — стомленим голосом промовив Леонід Григорович. Він трохи виспався, і тепер його обличчя набуло свіжих відтінків, проте очі все ще нагадували хоч і застиглий, але вулкан, — з очей кришилася застигла магма. — Скоро приїдуть автобуси з нашими героями — думаю, слід поквапитись.

— Ну, сподіваюсь, ми встигаємо випити по чашечці чаю?

— У таку спеку, зозуле моя? — ледь не падав Ніколаєвський.

— Нічого. Це не завадить. Не забудьте: вам ще на станцію, зустрічати з поїздів, — усміхнувся Культурний і відчинив важкі дубові двері до університету. — Після вас, мій хороший…

Безжальне сонце ще не встигло пробратися до кафедри, тому Культурний і Ніколаєвський сиділи у більш-менш приємних кліматичних умовах і пили чай. Але більш-менш приємні кліматичні умови все одно змушували професорів безперестанно пітніти. Від старечого поту кафедра наповнювалася густим і тягучим смородом.

Леоніда Григоровича весь час наздоганяла думка про його сина, який сидів за ґратами, про сина, що його охороняли озброєні й неголені сатрапи, прихвосні капіталістичного ладу. Ніколаєвському стискалося серце, коли він уявляв, як голодний і зморений спрагою Ванюша сидить у клітці, сумно тримається за арматурний й скавчить, мов нещасний побитий песик…

По щоці Леоніда Григоровича потекла сльоза. Він стер її спітнілою долонею. Скривився. Глянув на Культурного й подумки прокляв усю цю дурну хлопчачу витівку. Ніколаєвський так проникливо дивився у вічі Культурному, що ненависть ледь помітним тремтінням пройшлася всім тілом нещасного.

— Що сталося — вам зле, любчику? — спитав, нічого не підозрюючи, Культурний. — Ще чайку?

— У мене ж там син… — з надривом прошепотів Ніколаєвський. — А ми тут з вами чайок розпиваємо…

— Син-свин, — протягнув Культурний. — Нічого з ним не станеться. Закінчимо наші справи, піднімемо авторитет університету, слідство знайде винних, винні понесуть відповідальність, а вашого Ваню, власне, як і нашу Валюшу, ой, дай бог, дай бог, — хапливо перехрестився Культурний, — звільнять… Ну, чого ви? Усе ж добре?

Ніколаєвський насилу кивнув.

— Так чого хвилюватися? Знаєте, у мене є надзвичайно цікава історія. Теж про повішених, і про винуватих, євреї там, знаєте, всякі, а головне… ну, себто це взагалі історія про одного генія… Дуже повчальна штука. Ох, знали б ви, який він був!

— А який він був? — запитав Ніколаєвський. — І хто?

— О, він був неперевершений! Таких дітей народжується один на сто мільйонів! Однак далі його чекала велика-превелика прірва, — продовжив Культурний.

– І що?

— А нічо! От послухайте! Він народився у сім'ї звичайних робітників. Мати працювала на макаронній фабриці, а батько на верстатобудівельнім заводі. Одного разу, коли йому було півроку, його батько впустив на ногу величезну залізяку, і великий палець його лівої ноги почорнів, а потім батьків друг Саша Казачок…

— Засланий? — перебив Ніколаєвський, протираючи спітніле чоло.

— Ні, це прізвище таке. Саша Казачок. І, будь ласка, не перебивайте мене, пупсику…