— Але ж у них і мій син, — ледве не плакав Леонід Григорович.

— Ну не закатують же ж його там, — розсміявся Олександр Миколайович і ніжно поплескав друга по спині…

— Але ж у клітку! — ридма завивав Ніколаєвський.

— Згоден, у клітку — звірство, але зрозумійте, що це все було зроблено задля користі суспільства, а ми ж, рідненький мій, завжди виступали за добробут і спокій у нашому суспільстві, чи не так?

— Так, — погодився Ніколаєвський. — Тільки там ще й Валюша…

— Сумно, звичайно, але, хай там як, нам не треба зациклюватися на цьому. Завтра свято, і все має пройти бездоганно! Будь ласка, застебніть мені блискавку на ширіньці…

Ніколаєвський, зітхаючи нахилився, застібнув мокру ширіньку, і вони вийшли з туалету, направляючись на кафедру.

— Катетер протікає, - пожалівся Культурний.

Ніколаєвський знову зітхнув.

На кафедрі панувала тиша. Дві працівниці, канцелярські пацючихи, схилившись над паперами, щось рахували й шморгали носами, інша, молода викладачка історії мистецтв, підібгавши під себе худі й криві ноги в грубих панчохах, палила цигарку. Культурний усе розцінив, як небачене хамство, а тому наказав викладачці загасити цигарку, а двом пацючихам припинити шморгати.

Це була тиша перед грозою, спека, яка от-от мала перерости у страшенну бурю, мовчання, яке ще більше наелектризовувало становище, у якому опинилися всі працівники кафедри, а особливо Культурний та Ніколаєвський. Вони ініціатори. І головна блискавка першою мала вдарити у голову саме їм обом.

— Я думаю, — проказав Олександр Миколайович, — можна відпочивати до завтрашнього ранку. Усе, здається, готове. Ви попрацювали на славу, вам від мене величезне спасибі, ви — моя опора і моя надія! Я вас, як це не сентиментально звучить, обожнюю! Звичайно, нам шкода, що від нас пішли такі милі нашому серцю люди, як Валя Патлань, але, сподіваюся, все стане на свої місця і ця прекрасна феміна, — Культурний відкашлявся, — цей чудовий працівник повернеться до наших рядів, і вони, ряди, вряди-годи, годинами, тьху! заплутався, вони, тобто ряди і лави, не збідніють!

Ніколаєвський пустив сльозу…

— Не варто так розчулюватися, мій ненаглядний! — почав утішати Леоніда Григоровича Культурний. — Усе добре, я ж нічого такого і не сказав. Чи сказав? — і він хитрувато глянув на двох пацючих, які від тих слів зашарілися.

— Я не від того, — тихо промовив Ніколаєвський, але в голосі його вже відчувалася істерична інтонація. — У мене синок там, у клітці, - дрижав голос Ніколаєвського. — Голодний, змучений, розтерзаний цією клятою несправедливістю, цією соціальною нерівністю! Я казав йому! Так-так, я вбивав у його голову! Ванюшо, синку, казав я, не тягайся ти з тою дівкою, не варте воно того, і от… Я ж казав, батько її — ще той коршун!

— Тьох-тьох-тьох, — передражнив Культурний свого колегу, — друже мій, годі заливатися — тихше, тихше, ви, наче той соловей, ну так уже заливаєте! Тихше… Головне, що завтра настане переломний момент у нашому житті, завтра — відбудеться те, заради чого варто жити, заради чого і не страшно померти! Ви тільки подумайте, хто до нас з'їдеться! О-о-о! Свята діва! Діва невмируща!

Ніколаєвський заголосив ще дужче, від чого жінки з сорому поховали стомлені очі… Припинивши плакати, вичекавши тишу, Леонід Григорович підняв угору вказівного пальця й закричав:

— Не буде життя! — й істерично забігав кабінетом.

Культурний відсахнувся, жінки повскакували зі своїх робочих місць. А Ніколаєвський безпорадно розмахував руками і щодуху лаявся останніми словами. Намагання колег заспокоїти Ніколаєвського були марними. Його невгамовна душа вискакувала з тіла, серце щосили билося об ребра, а в голові мерехтіли страшні картини катування його сина.

Варто сказати кілька слів про шаленство й безумство, які часом накривали Ніколаєвського. Річ у тім, що колись у Ніколаєвського був брат. Михайло. Але всі називали його Мішею.

Так склалося, що мама любила лише Мішу і зовсім не любила Льоню. Ну, буває таке у матерів. І хоч Льоня був більш слухняний, чемний, охайний і намагався будь-що заволодіти прихильністю матері, проте «не приймав Господь жертв його», і коли мати кликала своїх дітей їсти, вона кричала так:

— Міша! Міша, йди їсти! — ось так вона кричала, але прибігали обидва сини.

Мама мовчки зціплювала зуби і накривала на стіл двом своїм синам. Звичайно, що Міші діставався найкращий шматок. Так, це були повоєнні роки і голод давався взнаки, Міша і Льоня були худими й обідраними хлопчиками, обидва недоїдали, але старший Льоня завжди віддавав частину свого обіду брату: йому було шкода Мішу, звичайно, що і себе йому було шкода, проте мама все одно любила лише Мішу.

Вона зітхала, коли ввечері з вулиці повертались обидва. «І чого ти не загубився? — думала вона про Льоню. — Міг би десь у трясовині потонути або до кар'єру звалитись — ну, навіщо ти мені здався такий?» — «Ненавиджу», — додавала вона й цілувала Мішу.

З часом Міша почав гладшати. Він перетворювався на кулю — на таку круглу, знаєте, круглу кулю з людського м'яса, — а Льоня, навпаки, все сохнув і сохнув… аж поки не занедужав. Ось тоді мама і почала підсипати Льоні миш'як, аби той швидше до Бога добрався, проте Льонин шлунок не приймав їжі з отрутою, і, врешті, Льоня оклигав. Організм його почав міцнішати, а мозок розумнішати. У той час як Міша навпаки, жирів і тупів.