— Пива хочеш? — раптом запитав він Валю.

— Хочу, — зраділа та. — Може, горілки?

— Не йди у блуд, маленька. Будемо пити пиво.

Розігнавши по домівках кутаних у шерсть бабів, що торгували свічками, Лємкус зачинив церкву, а з-під скриньки для пожертв (до речі, їх було більше, ніж ікон) дістав три пляшки пива.

— Вибач, уже не таке холодне.

Валя всміхнулась. Себе вона почувала ніяково.

— А якщо я вам віддамся, я очищусь? — запитала Валя після третьої пляшки пива.

Лємкус не пив.

Валя розстібала блузку.

— Очистишся.

— А як скоро?

— Як тільки, так і одразу.

Щось защемило у серці, якийсь важкий і цупкий міхарь душу окутав, якісь цербери загризли… Усе помутніло, закружлялося в голові в Лємкуса. Він важко зітхнув, почесав випнуті, подібні зовні на клавіші ребра й заплакав:

— Та ти і так чиста, дитино. Лютеранство перше виступило проти індульгенцій.

— Тоді я вам просто так віддамся.

Леопольд заплющив очі: «ізидє, ізидє…»

– Ізидє, ізидє, - повторював він уже вголос…

Валя засоромилась.

— Лємкусе, — раптом промовила вона якимсь не своїм, надто зрілим голосом, — а доросла жінка може любити маленького хлопчика? Підлітка.

— Що за ідіотське питання? Звичайно.

— А плотською любов'ю?

— Ти любиш якогось підлітка?

— Я стидаюсь, але люблю.

— А він тебе?

— Не думаю. Мабуть, усе ж таки ні.

— Тобі боляче від того?

— Мені в паху муляє. Я ненаситна. Я тигриця… Господи, що я мелю… що я мелю… мені так соромно, так соромно. Я піду. Ага, я піду… мені соромно. Навіщо я про це почала?…

— Це нормально — розмовляти про такі речі. Тим більше зі мною… Говори.

— Ні, я піду… — сховала голову в плечі Валя. З її вирлооких очей посипалися сльози.

– Іди. Ні. Стій.

Валя зупинилася. Лємкус обвів й пишноти чоловічим оком, ще раз важко зітхнув і наказав:

— А тепер іди.

Хоч уявляти що буде, подумав Леопольд і заснув.

І хоча Лємкус уже неодноразово займався цим у церкві, він усе ж таки не зміг торкнутися телес Валиних. Може, нечистий, а може, навпаки, Найчистіший у душу пробрався?

Загадковий він був, релігійний діяч Леопольд Лємкус…

Я вертався з ринку. Погода була ще не занадто спекотна, але близька до того. Дорогою я набрів на Лємкуса, який кудись неспішно чалапав, мабуть-таки, зі служби. Від нього пахло пивом.

— Молодий чоловіче, вас провести? — звернувся він до мене.

Що мені подобалося, так це те, як Лємкус зі мною розмовляв. Як із дорослим, по-справжньому, по-чоловічому, — мабуть, у нього був такий підхід до людей, особливо до таких, як я, — несміливих, малозначущих у цьому світі, більш ніж звичайних. Зрештою, такі люди — пласт, на якому виростають гриби геніальності, так би мовити, благодатний ґрунт, на якому ця геніальна пліснява може вільно паразитувати. Принаймні, мені так хочеться думати.

Лємкус завжди розмовляв зі мною, як із рівним, хоча, звичайно, не без іронії, мовляв, подивись, я з тобою, як із дорослим, тож знай! Хоча я можу помилятися: у Леопольда завжди на устах була іронічна, трохи навіть зухвала усмішка.

Ми могли бути друзями, але не були. Мабуть, це було б зайвим, ну дуже вже кінематографічним, а кіна в моєму житті вистачало…

— Добрий день, Лємкусе, — привітався я. — Якщо хочете — проведіть.

Я був ввічливим хлопчиком.

Ми жили в одному кварталі. Взагалі, їх у нас було всього два, щоправда, в цих кварталах було кілька десятків вулиць і дві-три площі, кожна з яких була центральною. Інший квартал складався переважно з гуртожитків. Улітку це було моторошне видовище, яке нагадувало Чорнобиль або Прип'ять: порожні будинки, некошена трава, залишені на бетонних панелях іграшки…

Ми просувалися вузенькою вуличкою вздовж триповерхових цегляних будинків. Де-не-де під вікнами від конденсату, що накрапав з кондиціонерів, утворювалися невеличкі калюжі, ми бережно оминали їх і про щось розмовляли. Лємкус намагався вивести мене на якусь там воду — якщо я не помиляюся, чисту. Він хотів зрозуміти, чого ж я прагну в цьому житті, - а що я міг йому сказати? Сказав, що хотів бути актором, проте стану кухарем, а якщо все буде добре, то і шеф-кухарем якогось ресторану.

— Але ж у нас немає ресторанів, — здивувався він.