— Я так тебе хочу! Господи, як я тебе хочу…

– І я, — відмовив Ваня, і, хоч це відповідало дійсності, прозвучало фальшиво.

Вони перелізли через сітчасту загорожу, потрапивши у прямокутну клітку, в яку Марков складав порожні ящики з-під соків, вод та іншої неалкогольної випивки. Двері до магазину були відчинені. Взагалі Марков ніколи їх не зачиняв, та в тому й не було потреби, адже він майже ніколи не вилазив зі свого темного, здавалося, вкритого цвіллю та накипом будинку.

— О господи! — злякалася Валя. — Дивись, що це? Боже, який жах!

— Це — свиняча голова. Справді, неприємно.

— Чого вона тут?

— Звідки я знаю? — знизив плечима Ваня. — У Маркова свого запитай. Це ж його територія.

— Марков не мій, — образилась Валя.

— А чий?

— Не починай знову. Ти знаєш, що це було давно і неправда.

— Ага, неправда… — образився вже Ваня.

— Не починай! — штовхнула вона Ваню, коли вони вже заходили до підсобного приміщення.

— Обережніше, — попросив Ваня. У темряві його лиса голова світилася фосфоричним сяйвом.

— Вибач, просто не починай ревнувати гарма-дарма. Не забувай, що у нас немає один перед одним ніяких зобов'язань.

— Не забуваю, — відповів він.

Вони рухались темним коридором у бік свого омріяного пункту призначення, де добро завжди перемагає!

— Ой, там світло горить, — зойкнув Ваня.

— Що?

— У підсобці. Може, Марков забув вимкнути… — припустив він.

— Можливо, — сказала Валя, крадучись позаду.

— О-о-о-а-а-а… — простогнав Ваня не своїм голосом, — здається, я обмочив штани.

— Що? — не зрозуміла Валя і наткнулася на спину Вані, однак розслаблене тіло його не витримало, і вони стрімголов покотилися у кімнату, де зазвичай спав Валера Марков…

Піднявши очі, Валя побачила ноги…

— Висить, — тихо промовила вона і подивилася донизу. На дерев'яній, застеленій драним і мокрим коцом підлозі лежав непритомний і обпісяний Ваня…

— Висить, — ще раз сказала Валя, розворушила Ваню, насилу піднялася сама і зрозуміла, що за секунду, якщо вона не встане, то впаде, а якщо впаде, то впаде надовго.

У ледь освітленій кімнаті, серед бруду, порожніх пляшок та уламків посуду, злостивим маячком висів усміхнений та синій Валера Марков.

Розворушити Ваню виявилося складно, розворушити себе — ще складніше, проте, зібравши всю свою мужність у кулак, Валя таки підняла і себе, і Ваню.

— Це ж не ми зробили, — задихаючись, промовив Ваня. — Господи, це ж не ми, правильно? — не ми! Не ми ж? — наче засумнівавшись, додав чоловік, що неодмінно мав торжествувати над безхребетною і нічого не вартою самицею, для якої у цей момент він, самець, здався маленьким і переляканим. Його розхристаний вигляд ніяк не вписувався у картинку нехай не відчайдушного, але принаймні характерного хлопця, яким він здавався собі та Валі. — Не ми? — знову повторив Ваня.

— Не ми! — ствердно промовила Валя, долаючи в собі залишки спустошуючого страху…

— Не, не ми, — захитав головою Ваня.

Марков промовчав…

Спочатку Ваня не збагнув, але вже потім, коли Валя викликала представників Міністерства внутрішніх справ, до нього дійшло, що йому треба буде пояснити свою появу в цьому закладі, причому пояснити появу разом з Валею. Чому з нею, чи це лише збіг? А справою цією неодмінно займеться дядя Льоня, проникливий і пильний, вмить розкусить, тоді Маргариту йому вже точно не бачити, — і як він міг так перед Валею облажатися: обпісятися. При жінці!

— Валю, — звернувся він. — Давай так. Ти ж знаєш, що буде, якщо дізнаються про наші стосунки. Давай домовимося, що просто зустрілися тут випадково. Ми ніякі не…

— Коханці? — запитала Валя.

— Ну… так, не вони. Тобто, що я хочу сказати… Мені б хотілося, щоб ти сказала…

— Я все зрозуміла, — сказала Валя. — Не хвилюйся, я твою задницю не видам. І батькові твоєму нічого не скажу. Але перед шерифом сам викручуйся…

— Добре, — зрадів Ваня, що його зрозуміли, — не хвилюйся, з ним я домовлюся… Принаймні спробую…

— Ага-а-а-а-а! — закричав дядя Льоня, щойно прибув на місце злочину. — Лисий! Невже це ви?

— Я, — тихенько промовив лисий.

— Що, вбили когось, помідорчику? Валєру Маркова? Ну… тоді сядете, — у дяді Льоні засяяли очі.

— Я нікого не вбивав! Я нікого не вбивав! Я нікого не вбивав! — закричав Ваня.

— А хто вбивав?

— Я не знаю, — різко відповів він.

— Ти не знаєш… Добре, можливо, шановна пані знає?