— Пане посол, — спитав його якось один із старійшин американської журналістики Уолтер Ліпман, — невже ви все-таки вірите у можливість досягти згоди в світі, незважаючи на те, що зараз відбувається в нашій країні?

— Вірю.

Ліпман посміхнувся:

— Це вказівка Кремля?

Громико відповів не зразу, немовби розмірковував уголос:

— Це з одного боку. А з другого — мій інтерес до історії… Якщо до цієї науки ставитись вдумливо і не боятися черпати в минулому уроки для майбутнього, тоді не можна не бути оптимістом.

… Він повернувся до столу, перебіг очима текст і раптом виразно побачив обличчя своїх братів Федора, Олексія й Дмитра, молодшенькі; ще в дитинстві захопилися історією: неподалік від їхнього рідного села, біля Железник (Старі й Нові Громики розділяла чудова й тиха річка Бесядь), височіли кургани; дитяча уява малювала картини минулого: вбачалися шведські легіони, що йшли по Білорусії до Полтави; змучені колони Наполеона. Коли брати підросли, стали зачитуватись книжками Соловйова, мріяли про розкопки; не судилося — Федора й Олексія вбили нацисти, поклали свої голови на полі битви; Дмитро весь поранений, тільки душа в тілі; дядьки по матері, Федір і Матвій Бакаревичі, загинули на війні; Аркадія, єдиного брата дружини, вбито в бою під Москвою…

«Не можна не бути оптимістом», — згадав він свою відповідь Ліпману; болісно подумав, чи не видає бажане за дійсне? Ні, хоч як важко правді, вона візьме своє; чим більше людей зрозуміють нашу позицію, тим більше надії на те, що в майбутньому не повториться страшне воєнне минуле; тут його знають по фільмах Голлівуду, живуть уявленнями, до того ж не тільки молодь, а й, що мене тривожить, політики.

Громико ніколи не міг забути, як його — він тоді прилетів у Вашінгтон — запросив у гості Джон Фостер Даллес, автор «жорсткого» курсу. Особняк його був невеликий, скромний; вітальня водночас була й бібліотекою, багато шаф з книжками, дуже схожі на декорації з бродвейських п'єс про добрих старих адвокатів, що черпають знання в старовинних фоліантах тисненої шкіри із позолоченим обрізом, — думка мусить бути красивою.

Даллес простяг гостеві неодмінне віскі, хоча знав, що радянський посол ніколи нічого не п'є: відчинив дверці шафи, провів пальцем по корінцях:

— Ленін і Сталін, вибрані твори. — Витягши том, він перегорнув сторінки, що рясніли помітками олівцем та підкресленнями. — Зараз мене особливо цікавить питання диктатури пролетаріату, стараюсь збагнути її істинний смисл.

Посол чіпко переглянув помітки Даллеса; навіть побіжний перегляд свідчив, що хазяїн дому вибудовує концепцію тотального неприйняття всього, на чому утворився Радянський Союз, — поза часом, місцем і конкретними обставинами, без найменшого бажання бодай трохи зрозуміти найближчого союзника Америки, яким була Росія в Ялті весною сорок п'ятого.

Елеонора Рузвельт, повернувшись восени сорок п'ятого року з Лондона, куди її супроводжував Даллес, зустрівши посла на прийомі, поскаржилась, що Даллес просто одержимо не вірить росіянам: «Звідки така підозріливість?» Вдова президента, яку Трумен усе ще прилюдно називав «першою леді», підкреслюючи цим свій респект до Рузвельта, посміхнулася тоді: «Чомусь саме на Острові Даллес особливо виявляє своє недовір'я до всіх пропозицій, що йдуть з Москви, мабуть, на нього дуже сильно впливає Черчілль».

Громико пам'ятав, як вразила його інформація, що надійшла в посольство з Тегерана: Сталін, не добившись — хоч як намагався — точної відповіді від Черчілля, коли ж почнеться вторгнення союзників в Європу, підвівся з крісла і, стримуючи гнів (тільки очі якось дивно пожовтіли), звернувся до Ворошилова й Молотова:

— У нас аж надто багато справ дома, щоб тут гаяти час. Їдьмо! Нічого путящого, як я бачу, не виходить…

Справу врятував протокол. «Маршал неправильно мене зрозумів, — сказав Черчілль, — точну дату зрештою можна назвати — травень сорок четвертого…»

В інформації, що надійшла послу Радянського Союзу у Вашінгтоні з Москви, підкреслювалось, що Черчілль відступив тому, що Рузвельт явно був проти його політики трохи поблажливого «стримування» росіян… Рузвельта немає, а Черчілль живе, в супроводі Трумена приїхав у Фултон, виголосив промову проти червоних, закликав до єднання сильного Заходу в його протистоянні «світовому комунізму».

… Якось Трумен — в ту пору віце-президент — запросив посла в Білий дім на «кіновечір». Показували хроніку: бій на Тихому океані, боротьба американської піхоти проти японців; потім пішли кадри радянських документалістів: бій у Білорусії та на Україні; Трумен, сівши поруч з послом, раз по раз повторював:

— Це надзвичайно, це просто дивовижно! Який героїзм народу! Яка могутність вашої армії! Я в захопленні, я не доберу слів, аби висловити свій захват…

Посол не знав ще цих кінокадрів, щойно надійшли з Батьківщини; тому дивився на екран пожадливо, мріючи побачити когось з друзів чи рідних серед запилених, поранених солдатів, що рвалися на Захід. Але Трумен говорив без упину, дедалі все більше, виявляючи своє захоплення у найвищих ступенях, кожну фразу закінчував запитанням: «Хіба не так?», «Хіба не правда?»; треба було відповідати, відриваючись від екрана, відповідати точно; нелегко було примусити себе забути слова цієї людини, сказані на початку війни; смисл їхній був цинічний і продиктований традиціями дрімучого ізоляціонізму — чим більше німців і росіян загине в цій битві, тим краще для Америки; допомагати треба то одним, то другим — в залежності від обставин.