… Душевний мозоль, подумав Роумен. Це теж душевний мозоль, який свідчить про феномен людського звикання до несподіваного. Двадцять років тому політ був сенсацією, а тепер небо обжите; скільки думок народжується у фюзеляжах цих чотиримоторних крихіток, де зачинені діти землі! Скільки людських доль залежить від того, чи долетить літак до того пункту, де його ждуть, чи, навпаки, бажають йому катастрофи?!

Між іншим, сказав він собі, коли вже комусь і бажають ле долетіти до Мадріда, то це тобі. Гаузнер мусить молити бога, щоб я розбився, проковтнув отруту, вмер від розриву серця або чуми; цікаво, як звучить така молитва? Хоч це не має права називатися молитвою; тільки прохання про добро ближнім гідне повторення, а коли комусь бажають загибелі, це завжди повертається бумерангом; рано чи пізно, але неодмінно повертається. А втім, мені зараз треба бути дуже обережним, подумав він і спитав Крісту, яка стояла перед очима: «Правда, «веснянко»?»

… Машина стояла на тому ж місці; страшенно запилилася за ці сорок годин, вкрилась червонуватим нальотом; правильно написав Хемінгуей, тут червона земля, саме червона, і пилюка така ж — не безлика, сіра, мучниста, як скрізь у світі, а саме червона.

Він обійшов автомобіль, попробував ногою колеса, чи немає люфта, це ж так просто робиться, варто трохи ослабити гайки, і ти летиш у кювет, вітрове скло стає сахарно-білим, очні яблука рве гостро-снігове місиво, — все, спробуйте продовжувати вашу роботу, містере Роумен.

Він сів за кермо, ввімкнув запалення, різко розвернувся, загальмував біля телефону-автомата, не перевіряючись, набрав номер помічника, спитав, як справи на півдні, й сказав, що гостя треба негайно відправляти назад; «гостем» було позначено Крісту; повернувся в машину й поїхав до міста.

Біля в'їзду в Мадрід з'їхав на узбіччя, ввійшов у маленьке кафе й спитав хлопчиська, що стояв за стойкою:

— Де тут телефон, чіко? [61]

— Сі, сеньйоре, — відповів хлопець, протираючи стойку мокрою ганчіркою з таким старанням, що можна було подумати, немов він полірує дорогоцінне дерево.

— Я питаю, де телефон? — повторив Роумен, вкотре вже здивувавшись, як важко й повільно думають тут люди, розмовляючи з іноземцем, — у всьому шукають інший смисл, насторожені, занадто уважні.

— Зараз я покличу дідуся, — відповів хлопець і вийшов у маленькі двері, що вели на кухню; в іспанців такі двері надзвичайно таємничі, подумав Роумен, наче за скрипучими дверима не така ж кімната, як ця, а таємне судилище інквізиції, повне суддів у червоних каптурах з чорними прорізами для вогненних очей.

Прийшов старий у береті, привітався й спитав, що хоче кабальєро.

— Мені потрібен телефон, — втрачаючи терпіння, сказав Роумен. — У вас є телефон?

— Ах, кабальєро, ми щойно відкрили кафе, не все зразу, треба зібрати грошей…

— А в барі навпроти?

— Я вважаю за неможливе заходити до конкурентів, кабальєро, — відповів старий. — Можуть неправильно зрозуміти. Ви ж знаєте, які підозріливі люди…

Роумен відповів, що здогадується, попрощався й швидко вийшов; за ним не стежили, та й не повинні, подумав він, я летів не прямим рейсом, мене ждуть через три годинп. Як що ждуть. Коли я думаю правильно, а не розплющений підозріливістю.

Він проїхав ще п'ять блоків, зупинився біля готелю з гучною назвою «Ексельсіор», хоч на вивісці була лише одна зірочка; це означало, що в кімнатах немає навіть умивальника, не кажучи вже про туалет; гості стоять у холодному коридорі, наступаючи одне одному на п'яти, ждучи своєї черги в клозет; немає нічого принизливішого страждати в коридорі біля клозета, особливо коли в животі бурчить, а попереду тебе стоять ще троє. Назвали б готель якось простіше, подумав він, але зразу заперечив собі: тоді тут взагалі ніхто не зупинився б; хазяїн б'є на престиж — на цьому ловляться іспанці; якщо ти зупинився в «Ексельсіорі», отже, ти серйозна людина; у всяких там «Гренадах», «ГІарижах» та «Толедо» живуть дрібні шахраї та аферисти, жоден кабальєро не зупиниться в готелі з такою прозаїчною назвою.

Він поклав монету перед портьє і показав очима на телефонний апарат.

— Кабальєро! — вигукнув портьє, неначе йшлося про життя та смерть, і підсунув апарат Роумену.

Набравши номер ІТТ, він попросив з'єднати його з архівом:

— Мені сказали, що сеньйору Анхелу провели телефон, коли це вас не обтяжить, дізнайтесь його додатковий.

— У сеньйора Анхела немає телефону, — відповіла дівчина й дала відбій.

От стерво, подумав Роумен. Я ж знаю, що йому поставили апарат, тепер мені ясно, навіщо вони поставили йому телефон, вони хочуть контролювати всі переговори Брунна, ось чому дали Анхелу персональний номер. А втім, на місці цієї красуні, яка одержує за свою пекельну роботу копійки, я теж немилосердно переривав би всі розмови; люди по-справжньому працюють лише в тому разі, коли дорожать своїм окладом, все інше — химера, ніхто ж не продає черевики або хліб за півціни?!

— Сеньйорито, — сказав Роумен, набравши номер ІТТ ще раз, — це говорить лікар сеньйора Анхела. В нього дуже поганий аналіз, я маю неодмінно викликати його на огляд… Інакше він може вмерти… Невже ви хочете, щоб старий чоловік загинув з вашої вини?

— Він зовсім не старий, — відповіла дівчина. — А що з ним? Скажіть мені, я йому передам.

Отак вичисляють дівчат, які сплять з сивими живчиками, — панчішки, трусики, кофточка, більше не треба; Роумен пояснив сеньйориті, що вона навряд чи зможе запам'ятати медичну термінологію, просто їй не передали по зміні, що два дні тому спеціально на прохання лікарів було поставлено телефон для сеньйора Анхела і було б надзвичайно люб'язно, якби красива сеньйорита знайшла можливість допомогти лікареві.