— Який корт? — лікар сплеснув руками. — Це — смерть! В його стані потрібний спокій! Ніяких різких рухів!

— Він саморегулюючий, — усміхнулася Клаудіа. — Будь-яке приписання для нього форма диктату, а він не витримує диктату… Поки ще трапляються такі чоловіки, їх дуже мало, але за це ми їх так любимо… Всі інші раді підкоритися, а він не вміє наказувати, а тим паче підкорятися.

— Ви говорите, як англійка, сеньйоро.

— Я говорю, як жінка, лікарю.

Клаудіа провела старого в передпокій, поклала йому в кишеню напахчений конверт з грошима, вислухала шепіт лікаря про те, що стан сеньйора вельми тривожний, попросила дозволу звернутися ще раз — на випадок гострої потреби, вислухала люб'язну згоду і повернулася до вітальні.

— Увімкни радіо, — попросив Штірліц. — У тебе дуже тихо, я жив останні місяці в таких кімнатах, де вікна виходили на вулицю, звик до безугавного шуму.

— Яку станцію знайти?

— Будь-яку.

— Музику? Чи новини?

— Байдуже. А потім сядь біля мене, зеленоока.

Вона знайшла станцію, що передавала хорошу музику, пісні Астурії, дуже мелодійні й сумні, підійшла до тахти, опустилася на килим у головах, так, що її обличчя було урівні з обличчям Штірліца, поцілувала його лоб швидкими, легкими поцілунками, вони були аж надто цнотливими, мабуть, так мати цілує дитину, подумав Штірліц, я ніколи не відчував цього, я не пригадую матері, батько не цілував мене відтоді, як я підріс і відсторонився од нього; хлопчики ніяковіють від одвертих проявів батьківської ласки, а батько образився, після цього він ждав, коли я підійду до нього і ткнусь лицем у вухо, тільки тоді він обнімав мене, гладив голову й швидко, як Клаудіа, притулявся до моєї щоки сухими губами…

— Ти попросиш свою покоївку купити мені квиток на поїзд?

— Ні.

— Чому?

— Тому що д дуже не хочу, щоб ти їхав.

— Я теж не хочу. Але я повернуся. Якщо хочеш, приїжджай до мене в Мадрід. У мене тепер терпима квартира.

— Звичайно, хочу. Я приїхала б до тебе, якби ти жив і в підвалі.

— Спасибі, — він погладив її по щоді, вона знайшла вустами його долоню, поцілувала її, завмерла.

— Господи, яке це щастя, що я бачу тебе… Я так металась після того, як ти поїхав, так шукала когось, хто бодай трохи був би схожий на тебе… Ніхто не повірить, коли скажу, що ти не спав у моєму ліжку… Які дурні чоловіки, які вони всі недовірливі й слабкі… Але я все одно покладу тебе до себе в ліжко, — говорила вона. — Тепер ти так просто від мене не відкараскаєшся.

— Ти думаєш, я відмовлюсь? — усміхнувся Штірліц. — Я не відмовлюсь. Тільки боюсь завдати тобі прикрості, я поганий коханець…

— Звідки ти знаєш, що таке хороший коханець? У жінок усе це зовсім по-іншому, ніж у вас. Вам найголовніше те, а нам найдорожче, що до і після.

— Тоді я підійду, — знову всміхнувся Штірліц. — До і після гарантую.

— Тобі краще?

— Звичайно.

— Ти радий мене бачити?

— Так.

— На твоєму місці іспанець відповів би «дуже».

— Але ж я не іспанець.

— Зварити тобі каву?

— Не треба. Побудь зі мною.

Вона зітхнула:

— Це в тебе так називається «побудь зі мною»?

— Я зіпсований.

— Знаєш, чому я закохалася в тебе?

— А чому?

— Тому що ти, як дівчина. Такий же сором'язливий.

— Невже?

— Звичайно.

— А мені чомусь здавалося, що я мужній, — усміхнувся він.

— Це само собою. Але ж ти завжди намагався приховувати свою силу. Ти грав весь час і зі мною теж грав, але тільки не можна грати з закоханою жінкою. Вона все знає й відчуває. Як секретна поліція.

— Секретна поліція вважає, що вона знає, а насправді нічого вона не знає, бо збирає плітки в інших, а кожен живе своїми уявленнями, а людські уявлення такі різні, так багато нісенітниці в їхній підоснові… До тебе приходила секретна поліція після того, як я поїхав?

— Мене викликали.

— Ти, я пригадую, дружила з італійцями… Тебе викликала їхня секретна служба? Чи іспанська?

— Німецька також.

— Невже? Якого дідька? Що їм було від тебе потрібно?

— Вони питали про тебе.

— Я розумію, що не про Гітлера.

— Хто в тебе бував… Про що ви говорили… Що ти любив їсти. Які пісні слухав по радіо.

— А що ти їм відповідала?

— Я говорила їм неправду. Ти любив іспанські пісні, а я відповідала, що ти слухав тільки німецькі. Ти їв тортілью і дуже хвалив, як я її готувала, а я говорила, що ти просив годувати тебе національною кухнею.

— Якою саме?

— Німецькою.

— Я розумію, що не японською. Вони ж спитали тебе, що я найдужче любив з німецької кухні, чи ні?

— Звичайно. Я відповіла, що ти страшенно любив капусту й смажене м'ясо.

— Яке м'ясо? — знову посміхнувся Штірліц.

— Ну, звісно, м'ясо биків.

Отакими добрими намірами стелять дорогу в пекло, подумав Штірліц. Вони зрозуміли її брехню, коли вона сказала про м'ясо биків, бо справленій німець найбільше любить свинину — пісну, жирну, байдуже, але свинину, тільки аристократи полюбляли сідельце козулі чи вирізку оленя, в їхніх колах дичина цінилася понад усе. Ось чому Холтофф так довго розпитував мене, яке м'ясо я найдужче люблю і які пісні мені найбільше до душі? Яке тотальне недовір'я одне до одного! Який страх уселив Гітлер у людські душі, як швидко змогли умертвити такі категорії, як віра й дружба; кожного від самого народження вважали потенціальним зрадником… Та коли ідея Гітлера — як воші лементували на розі кожної вулиці — найсправедливіша, то навіщо її зраджувати?! Який резон? Ні, все-таки вони ні в що не вірили, сказав собі Штірліц; тотальний цинізм; хто хоч трохи думав, той розумів усе про маячню божевільного фюрера, але служив йому, знаючи, що дороги для відступу нема, її відрізано. «Я — забруднений, я — в ділі, а інших, тих, хто нижче, треба поступово перетворити у пособників, закаляти кров'ю, привчити до недовір'я й підозрілості, тільки це гарантує сталість нашої неконтрольованої, незмінної, солодкої влади».