… Вдруге Кемп зустрівся з Германом Гіскесом у Лісабоні, коли той прилетів до португальської столиці разом з Густавом Гаузнером у грудні сорок четвертого, напередодні різ-два; вони поїхали на Байро Алто, в район місцевої Фліт-стріт, у невеличкий ресторанчик «Нова прімавера»; розмовляли мало, пили багато, настрій у всіх був пригнічений; дали обітницю допомагати один одному чим можуть і як можуть, грядущому жаху можна протиставити тільки єдність бойових соратників. Кемп переклав прислів'я, виведені синьою поливою на білих кахлях, вмонтованих у стіну: «Добре робить той, хто робить», «Фальшивий друг — найгірший ворог». Саме тоді Гіскес і пожартував: «Найбільша допомога, яку ми зможемо подати нашій нещасній батьківщині, полягає, мабуть, у тому, щоб кожен з нас зміг розбагатіти, як Крез. Тільки потім не сісти сидьма на це багатство, а поділити його між борцями… Страшненька ідея визначає кінець режиму: «Багатійте, і ви допоможете нації!» Де наша колишня німецька духовність, боже мій?!»

… У «Лукулусі» було весело, аргентінці влаштували чудовий обід, м'ясо тало в роті, ніде в світі немає такої яловичини, як у них, хазяїн ресторану не образився, коли вони привезли кухаря з свого посольства, той готував ростбіфи й вирізки, пильнуючи, щоб не було пересмаження, це найстрашніший гріх, бо пропорція присмаженості зверху і крові всередині є першооснова гастрономії Байреса; найменше порушення заплямує ганьбою, навіщо тоді друкували в меню назву страв, що славилися в Аргентіні.

Вино подавали з бодег Мендоси — спеціально привезли з собою п'ятнадцять ящиків; звичайно, іспанська «Рьоха» чудова, але вже коли в «Лукулусі» сьогодні приймають на ар-гентінський лад, то нехай головне, що визначає стіл, тобто м'ясо й вино, буде аргентінське.

Маркіз де ля Куенья був в ударі, розповідав анекдоти, хазяїни й гості сміялися до сліз; благопристойний порядок змінила дружня розкутість: люди мінялися місцями, розмовляли всі, стало гамірно; розбилися за інтересами, запитання й відповіді перекидалися легко, мимохідь, коли послухати з боку, могло здатися, що люди говорили про сущі дрібниці, та й випито немало, однак якщо проаналізувати суть цього застілля, то компетентні економісти змогли б скласти жорстку схему, побудовану на м'яких, немов доторк котячих лапок, натяків, вигуків здивування, напівфраз, а то й просто вигуків. Як велике барвисте панно складається з мізерних мозаїк, так і тут головний смисл був надійно прихований в лузгу зовсім необов'язкових слів; тільки коли їх зібрати на друковані сторінки, вони набудуть закінченого логічного смислу.

Правда, Кемп, який уважно слухав все і всіх (це в них заздалегідь обговорено з Джекобсом), не міг приховати здивування, коли професор Дейва, підсівши до нього з келихом вина, заговорив чудовою німецькою; спитав про долю гумбольдтовської бібліотеки («боже, з яким захватом я працював у вас у Берліні, яка прекрасна систематизація знань!»), цікавився, що сталося з Дрезденською галереєю, що безслідно зникла, адже це російська зона окупації, чого можна сподіватися від вандалів; потім сказав, що його німецькі друзі в Байресі непокояться за професора Грюннерса; чи не має «любий Кемп» якоїсь інформації про цього видатного математика; я був би безмежно радий, якби ви розшукали його, все-таки Іспанія — це Європа, вам ближче до Німеччини, не те що нам, живемо на іншому краю землі, ходимо догори ногами, Новий рік відзначаємо в той день, коли настає літо, все не як у людей. До речі, про професора Грюннерса може знати один полковник на прізвище Штірліц, мені називали це ім'я в нашому університеті, а раптом ви чули щось про нього, чого на світі не буває?!

Не діждавшись відповіді Кемпа, начебто це його не дуже й цікавило, професор Дейва переключився на розмову з маркізом де ля Куенья, звалив на нього потік інформації з приводу того, як інтенсивно бразільці почали освоєння прикордонних з Аргентіною районів неподалік водопаду Ігуасу, використовуючи техніку, яку вони одержали з Швеції через посередництво іспанців. «Ми ревнуємо, зрештою Бразілія — дитя Португалії, а ми піддані іспанської культури, хіба може люба мати виявляти байдужість до рідних дітей?!»

Маркіз де ля Куенья засміявся:

— Головна різниця між нами й португальцями полягає в тому, що ті пускають биків на кориду, забинтувавши їм роги м'якими ганчірками, а ми жадаємо протиборства з шилом. Та й взагалі, дитяча ревність часто буває безпідставна, в підоснові її почуття, а не факти. Наскільки мені відомо, ми не дуже й активно торгуємо з Бразілією. А втім, цілком можливо, що хтось з наших уліз туди, обминувши моїх бюрократів, діло є діло, штучні перепони заважають обміну капіталу, спасибі за ваше повідомлення, я неодмінно запитаю наших нероб…

Коли Дейва хотів був устати з крісла й перейти ближче до Джекобса, Кемп простиг йому свою візитну картку:

— Мені було дуже приємно познайомитися з вами. Я негайно спитаю моїх друзів про те, що вас цікавить.

Дейва витяг свою картку, дописав на ній ще два телефони і сказав:

— Буду радий бачити вас у Байресі. Тут я зупинився в «Рітці», терпіти не можу розкошів, але, на жаль, становище зобов'язує — мої боси неймовірні марнотрати, вони не можуть, бачте, жити в однокімнатних номерах…

Як і завжди, Кемп їхав з прийомів раніше за Джекобса (це було також обумовлено заздалегідь), щоб до повернення боса узагальнити запитання, що виникли під час ленчу. Він підійшов до своєї машини (на такі заходи брав престижний автомобіль фірми, старий «остін» із затемненими шибками), відчинив дверці, хотів був сісти за кермо, але почув своє прізвище; його покликали з тієї машини, що стояла зовсім поряд з «остіном»; голос здався знайомим, нічого тривожного; обернувся: за кермом непримітного «штеєра» сидів Густав Гаузнер…