— Он воно як? — задумливо перепитав Кемп, вислухавши свого дуже давнього знайомого, і відчув давно забуте бажання затягтися міцною сигаретою. — Гаразд, сідайте до мене, від'їдемо звідси, там і вирішимо, що робити.

— Та ні, — роздратовано сказав Гаузнер. — Що треба робити, я знаю, у мене є інструкція. Інше питання — чи встигнемо?

— Встигнемо, — відповів Кемп і посміхнувся. — Особливо коли є інструкції. До речі, ви що, тягли їх через кордон?

— Як і торс, — у тон йому посміхнувся Гаузнер. — Інструкції тут. — Він злегка приторкнувся вказівним пальцем правої руки до лоба. — Все по пунктах, завчено аж до ком.

Кемп припаркував машину на вулиці генерала Мора, поклав у рот жувальну гумку й сказав:

— Про жінку зрозумів. Про зв'язок, який треба передати вам, також. Про готель і машину тим паче. Але я не можу збагнути, чому мені треба негайно летіти звідси в Буенос-Айрес? Це виглядатиме як втеча.

— Подзвоніть Кіршнерові. В нього додаткові вказівки. Ви знаєте Кіршнера?

… Кіршнер, один з тих, кого закинув Гелен в Іспанію на глибинне вкорінення, поки що не мав оперативних завдань, уникав будь-яких контактів з німцями, використовувався «організацією» в крайніх випадках. Зараз був саме такий випадок. Сьогодні вранці з Гамбурга подзвонила «тітка Гертруда» (агент Мерка) й, привітавши «любого Хайнца», попросила його передати Гербертові (Кемгіу), якщо той раптом подзвонить йому, щоб він «подбав про прибирання дому» після того, як «роз'їдуться родичі з півдня».

Звичайна фраза, яку Кіршнер передав Кемпу, коли той подзвонив йому, розшифровувалася так: «Після того як людина, що вийшла до вас на зв'язок, виконає покладене на неї завдання, ліквідуйте її з допомогою надійних людей, але самі після цього передислокуйтесь до Аргентіни на заздалегідь обумовлену явку».

Кемп повільно, немов заворожений, поклав трубку й не зразу наважився вийти до Гаузнера з підвального приміщення, звідки дзвонив (що за безглузда манера встановлювати телефон біля нужників?!). Він з жахом побачив обличчя Гаузнера, коли вони сиділи в Лісабоні всього якихось два роки тому і розмовляли про те, що єдиною панацеєю від тотального знищення німців з карти світу є лише одне: абсолютна, сердечна, щира дружба; досить нам дозволяти всяким недоумкам, таким, як єфрейтор, користуватися природженою німецькою властивістю порядку, беззаперечним виконапням будь-якого найкривавішого наказу начальника.

З не відомим йому досі жахом Кемп раптом зрозумів, що він ні на хвилину не сумнівався в тому, що виконає наказ «організації» й організує вбивство Гаузнера («прибирания дому») після того, як той зробить свою роботу. Оскільки Гаузнер приїхав сюди, значить, він автоматично перейшов у його, Кемпа, підлеглість і, отже, розповість докладно, що йому треба зробити; ох, краще б мені не знати цього, подумав Кемп; будь тричі все прокляте; не життя, а якесь знущання з того, що є в людини святого… Хоча чи є? Все випалили, вік жорстокий, не на милосердя розрахований.

— Ну що ж, — сказав він, увійшовши в кафе, повільно сідаючи за мармуровий столик біля Гаузнера. — Все сходиться. Розповідайте діло, я одержав необхідні вказівки, допомогу забезпечу.

— Як з часом? — знову спитав Гаузнер. — Повірте моєму відчуттю, з часом у нас дуже скрутно. Мені треба негайно побачити ту жінку, яку я вам передав на зв'язок…

— Крістіну?

Гаузнер машинально оглянувся, кивнув і стомлено вів далі:

— Я повинен зустрітися з нею негайно. Людина, яку ви мені передасте, мусить вивезти її з міста і надійно постерегти, поки я не проведу розмови з Роуменом.

— На предмет?

— Його вербування.

— Це нереально.

— «Організація» вважає, що завдання це важке, але все-таки цілком реальне. Це думка генерала, а він не помиляється. Ви переконані в точності тієї інформації, яку вам передали?

— Мені передають досить багато інформації, — сумно посміхнувся Кемп. — Яку саме ви маєте на увазі?

— Про стосунки Роумена до мого агента… до Крістіни?

— Інформація абсолютна. — Кемп хотів був додати, що слухав запис їхніх розмов, починаючи з самого раннього ранку і до того моменту, коли вночі вони починали займатися любов'ю, але чомусь не став цього робити; за кілька хвилин я вже звикся з тим, так само з жахом подумав він, що розмовляю з покійником, розуміючи, що перед загибеллю Гаузнера може статися таке, що змусить його заговорити. Тутешні хлопці на Пуерта-дель-Соль примусять навіть труп ворушити сірими холодними губами.

Він уявив собі цей жах: жовтувате обличчя мертвого чоловіка; прозорі, немов обтягнені папіросним папером, очні яблука, загострений хрящуватий ніс (чому в усіх покійників ніс стає хрящуватим, наче всі померлі — євреї; ах, коли б) і відстовбурчені, з синявою вуха.

— Інформація цілком надійна, дорогий Гаузнер…

— Я — Морсен. Будь ласка, забудьте те ім'я.

— Добре. Що ви маєте намір робити після вербувальної розмови?

— Або я ламаю його і він дає згоду на роботу за завданням «організації» і тоді ми постачаємо його такою інформацією, яка сприятиме його кар'єрному зростанню і переводу до Вашінгтона, або знищу його.

— Друге ясно. Яку інформацію ви можете йому пообіцяти?

Гаузнер закурив і, відкинувшись на спинку крісла, відповів:

— Я віддаю йому вас.

— Ви збожеволіли.

— Я — ні. Мерк — можливо.

— Ви збожеволіли, — повторив Кемп. — Я ж тримаю всі нитки!

— В Буенос-Айресі ви з'явитеся на відому вам адресу, — монотонно, якось навіть торжествуюче говорив Гаузнер, — і передасте там усі свої зв'язки, паролі, довіреності на рахунки. Там же вам вручать нові документи; місце вашої майбутньої роботи — Парагвай з виходом на північні райони Аргентіни. Мене уповноважили вам передати саме це…