Звичайно, цей проект мусить бути вищою таємницею держави, бо як Північна Америка, так і більшовики не потерплять появи атомної зброї в руках національної сили, що стоїть на цілком відмінних — як від Вашінгтона, так і від Москви — позиціях.

Якщо Вас зацікавить моя пропозиція, я згоден зустрітися з Вами, особисто з Вами і ні з ким іншим, щоб розглянути мій проект. Потім усі наші контакти буде припинено, і я почну практичну роботу, яка принесе тріумф Вашій справі й зробить Ваш рух головним не тільки на півдні Американського континенту.

З цілком зрозумілих причин — як-не-як я виходець з Німеччини — я не вважаю за можливе давати свою адресу й телефон. У тому разі, якщо цей лист потрапить у Ваші руки, я чекатиму щовівторка, починаючи з дня надсилання цього документа, Вашого посланця на перехресті авеніди Хусто та авеніди Сан-Мартін; він має бути в тому «на-карді», який завжди супроводжує Вас під час Ваших чудових виступів на зустрічах з профспілковими активістами; до речі, я — член однієї з ваших профспілок. Ваш посланець має тримати в руках книгу Ніцше, видану німецькою мовою. Я віддам себе в руки тільки цій людині.

Я бажаю Вам щастя й успіхів у тій великій справі, якій Ви служите як істинний каудільйо нації».

Мануель узявся передати листа, запевнив Ріктера, що його друзі — впливові люди в Рухові; Ріктер знав, що всі слова завзятого «директора-розпорядника» треба «ділити на десять», але іншого виходу не було; затаївся, підготувався чекати, щоб не так нестерпно тягся час, щодня ходив на «ABC», переглядав книжки, пив каву з директором; звернув увагу на те, що професор Танк усе частіше буває тут, коли приїздить до столиці; де живе зараз Танк, не питав, розуміючи, що це може налякати хазяїна; знаючи, що той оселився десь на околицях Кордови, завів знайомство з старою Фішер, яка працювала у відділі комплектації замовлень; саме там, у її кімнаті, розміщеній на другому поверсі магазину, йому вдалося переглянути книжку постійних замовників, виписав адреси Танка й Руделя, навіть сам здивувався, як просто в нього все вийшло; а просто тому, що це Аргентіна, сказав він собі, у рейху я не зміг би поводитися так розковано.

Якби мені пощастило дістати адресу Штірліца, подумав він тоді вперше; цей знав про Рунге все; те, що фізик не говорив нікому, він відкривав штандартенфюреру, в них були зовсім особливі стосунки після арешту… Ті вузли, які Рунге не встиг записати в документах, залишилися в нього в голові, і він ділився своїми ідеями з Штірліцом, я пригадую, як вони з розумінням перезиралися на очних ставках з ученими — противниками ідей Рунге. Нехай, головне — почати, ті вузли, яких ще бракує, додадуться, зрештою, можна буде підлізти до американців; на те, що я знайду Штірліца, надії мало; легше шукати голку в сіні; така війна; всіх розкидало чорт знає куди… Аби тільки відбулася зустріч, аби тільки зацікавилися ідеєю, все інше додасться, я Дуже довго чекав, пора якось починати, а хто в цьому світі починав, маючи в руках усі козирі?!

На зустріч пішов не на твердих ногах, тряслися коліна, серце калатало десь у горлянці; третій Ріктер намагався говорити щось заспокійливе, розумне, але Ріктер перший не слухав його, раз по раз повторюючи: «Це кінець, зараз мене візьмуть, кинуть у підвал, і почнеться жах». Який буде цей жах, Ріктер уявляв собі до найдрібніших деталей: після арешту Рунге йому наказали провести допити з тортурами тих, хто був навіть зовсім мало причетний до цієї справи; працювати доводилося разом з штурмбанфюрером Холтоффом. Той уважно стежив, як Ріктер катував заарештованих — кругова порука кров'ю найнадійніша, від неї нікуди не дінешся, це — до останнього подиху; хрещення жахом, таке не забувається.

А втім, рятівний другий Ріктер заспокоював першого й третього: «Холтофф загинув, ніхто, крім нього, про тебе нічого не знає, не думай про погане, жди тільки хороше».

… Діставшись до умовленого місця, Ріктер зупинився, обливаючись потом; чекав, не маючи сили поворухнутись.

Від'їхавши від Бургоса сорок кілометрів, Пол голосно позіхнув, байдужно подивившись на Харріса, а той насилу приховав здивоване роздратування — не можна так нав'язливо демонструвати, що ти погано вихований; якщо це манера поведінки, старанно продуманий епатаж, якийсь відпрацьований стиль, то треба знати, де й коли нам користуватись. Хоча, заперечив він собі, ми знайомі лише півтори години, та й обставини нашої зустрічі були в чомусь принизливі: Клаудіа просто не помітила мене, і це було щиро, бо вона й досі захоплена цим Максом, яке ж у нього тоді було прізвище, хай йому чорт! Та й причому тут його прізвище?! Відчувши свою чоловічу малість, як ти можеш знайомитися з іншою жінкою, запрошувати її на вечерю, кликати в свою квартиру, вести до ліжка, якщо тобі знову, вже вкотре, дали зрозуміти, що ти зовсім не мужчина, так, зручна подушка! Всі вони тварюки, подумав він раптом з відчайдушною люттю, хтиві тварюки, яким потрібна сила, нічого, крім сили! Цей Макс грав у теніс, я пригадую, він завжди возив у своєму автомобілі дві ракетки й дюжину м'ячів, якихось особливих, яскраво-червоного кольору, в цьому теж була бравада, бажання не бути схожим на інших. (Він, звичайно, не знав, що червоні м'ячі на корті були умовним сигналом для зв'язкового.) А ти, сумно думав далі Харріс, нудно живеш за законами того клубу, в якому тебе виховали: «Джентльмена визначають манери; стриманість, у всьому й завжди стриманість; якщо хтось помітив на твоєму обличчі гнів, радість чи печаль, отже, ти не досить сильний і погано вихований — усе моє треба носити в собі». А цей Макс ніколи не носив своє в собі. Він завжди був щирий. І зараз він щирий і впевнений у собі, хоча його країна стоїть на колінах, її перетворено в картопляне поле Європи… Ах, причому тут його країна?! Що це за острівні амбіції — думати про світ, коли в своєму домі все валиться. Мені так легко з проституткою, я фантазую з нею, не боюсь запитувати про те, як їй було з іншим, це збуджує мене, я втягуюсь у змаганпя з незнайомим суперником, що додає мені сили, але тільки-но захоплююсь порядною жінкою, тільки-но піддаюсь трепетним чарам кохання, як зараз же настає крах, я нічого не можу, мені боязно образити її запитанням чи поглядом, яка дурниця…

— Послухайте, Боб, — сказав Роумен, — можна я називатиму вас Боб? Це заощадить багато часу. Замість шести літер усього три, та й «р» вимовляється як дві літери, розкотисто звучить, вважайте, сім, а не шість.

— Тоді я називатиму вас просто Не. Згодні?

— Як вам заманеться! Можете Не. Чи Ре.

— Чому?

— Скорочено від «Роумен». За ті дні, які нам відпущено на розмови, набіжить секунд сорок, це діло. Ви машину водите?

— О, так, звичайно. Пол похитав головою:

— Тільки не сердьтеся, гаразд, тоді я вам дещо скажу.

— Я не знаю, як сердяться, дорогий Не. Або я дружу, або я воюю, третього не дано.

— Дано, дано! Ох, як же ви свердлили Бользеиа очима, на&іть обличчя змарніло. Ні, правда, а чому замість одного «так» ви відповіли «о, так, звичайно»?

— Тому, що я так звик. Чому б вам не стримувати позіхання, наприклад? Ви позіхаєте дуже некрасиво, розкриваєте рота, як депо, а зуби у вас зовсім не такої кондиції, щоб демонструвати їх стороннім.

— Саме стороннім і треба демонструвати свої вади. Якщо вони їх приймуть, значить, стануть друзями. Якщо зневажливо відкинуть — відійдуть у стан недругів. Конкретика, у всьому конкретика, хай живе конкретика! Сідайте за кермо, я боюсь, що засну, я засинаю за кермом, розумієте?