— Термін «терористи» навряд чи до них застосовний. Це були диверсанти, вас так треба розуміти?

— Взагалі, так, ваша правда. Тепер я назвав би їх саме так, але в ті роки до них ставилися, як до терористів… Вони висаджували в повітря судна, на яких були не тільки солдати, що виконували свій обов'язок, але й мирні жителі…

— Розумію, — Роумен знову кивнув. — Я розумію вас… Вона, ця Ернансен, працювала з примусу?

— Ні, ні… Гаазе влюбив її в себе, він набагато молодший від нас з вами, ну, а потім почалася професіональна діяльність фрейлейн Крістіни… Я не сказав би, що вона працювала з примусу… Звичайно, вона норвежка, доля їй судилася гірка, як і її окупованій країні, але вона робила все, щоб урятувати батька… Спочатку вона не дуже й розуміла свою роботу… Так мені принаймні здається…

— Вона знала, що їй доведеться спати з тими, кого їй називали, щоб урятувати батька?

— Т#ак, це був головний важіль…

— Зрозуміло, — сказав Роумен і знову закурив; пальці його були холодні, як лід, і злегка тремтіли; тремтіння було дрібне, судорожне, практично неконтрольоване. — Зрозуміло, пане Гаузнер. А тепер я намалюю вам маленьку сценку. Може, я говоритиму кострубато й нескладно, але ви потім зрозумієте, чому я так говорю. Ми з вами працюємо в сфері жорстокої професії… Нічого це вдієш, все треба називати своїми іменами… Отже, уявіть, якщо ви зараз не відповісте мені, не викладете в письмовому вигляді правду про мадрідську комбінацію, то сьогодні ввечері, коли у вашому під'їзді всі заснуть, моя людина піде до вашої дочки й скаже, що її батька заарештували, йому загрожує смерть за те, що він робив під час війни, і що із ситуації, яка створилася, є лише один вихід. Він покладе дівчину в ліжко, а вранці назве їй того чоловіка, до якого їй треба буде підійти, стати його коханкою, а потім доповідати йому, тобто моєму хлопцеві, про все, що його цікавитиме.

В міру того, як Роумен забивав свої фрази, обличчя Гаузнера дедалі ставало все блідиішим; загострився ніс; якось зсередини, зовсім несподівано, залягли чорні тіні під очима, набрякли вуха — такі бувають у ракових хворих в останні тижні перед смертю…

— Ви не зробите цього, — насилу розтуливши посинілі губи, прошепотів Гаузнер. — Це… це… неможливо, містере Спарк…

— Чому?

— Тому що… це злоч…

— Що, що?! Закінчуйте слова, Гаузнер, коли почали! Злочин? Ви це слово хотіли сказати? А чому? Це не злочин. Адже ви не вважали себе злочинцем, коли працювали з Ернансен? Ви чесно виконували свій обов'язок перед рейхом, ви інакше не могли, ви були змушені зробити те, що вам доручали, я цілком розумію ваше становище…

— Ні, не розу… не розумієте… Невиконання наказу загро… загрожувало мені смертю… А вам це ні… нічим не загрожує…

— Тобто як це «нічим»? Виженуть з роботи! І правильно зроблять, коли виженуть! А що мені тоді робити? Я ж навіть не професор норвезької філології. Просто полковник і нічого не вмію, крім одного — працювати в розвідці… І ви знаєте, що в нашій з вами професії означає фактор часу… А я його втрачаю з вами, Гаузнер. Отже, відповідайте на всі мої запитання і повертайтеся до своєї милої дочки.

У двері зазирнув Сиайдерс, суворо подивився на Гаузнера і запитав:

— Я поки що не потрібен, полковнику?

— Ні, ні, спасибі, — відповів Роумен. — Я викличу вас, коли виникне така потреба.

Двох фраз було досить для Гаузнера, щоб швидко вичислити ситуацію; він же американець, отямся, сказав він собі; він ніколи не зробить того, що на його місці зробила б людина гестапо (він навіть не встиг заспокійливо подумати, що він же не був людиною гестапо), він бере тебе ца пушку, це марна погроза, та й тільки…

— Я жду, — сказав Роумен, почекавши, коли Сиайдерс зачинить двері. — Я хочу звільнити вас, Гаузнер.

— Ні, містере Спарк. Пробачте. Можете робити все, що завгодно з моєю дочкою, якщо ви наважитеся на такий злочин, але я вам відповім тільки в присутності генерала.

Він щось придумав, збагнув Роумен. Я дав йому час, поки відповідав Снайдерсу. Він був готовий усе відкрити, але передумав за ті секунди, поки мене питав Ед. Що ж ти придумав, собако, міркував Роумен. Чому ти так змінився за ці секунди?!

— Добре, — сказав Роумен і важко підвівся з крісла. — Зараз ми поїдемо з вами до Верена. Віддайте ваші документи, будь ласка. Я вас затримую.

— Будь ласка, — відповів Гаузнер і ще дужче зблід. Він простяг паспорт і продуктову картку. — Більше в мене нічого немає.

— Цього досить, — відповів Роумен. — Їдьмо.

У коридор він вийшов перший, покликав Снайдерса, той визирнув із сусідньої кімнати; Роумен сказав, що він їде з Гаузнером до Верена, спитав, чи є в машині карта Мюнхена, спустився в двір, сів за кермо, розклав план міста, чіпко схопив очима дорогу, що вела до Швейцарії, попросив Гаузнера витягти руки і зчепив їх тонкими сталевими наручниками.

Через кілька хвилин — вони їхали мовчки — Гаузнер зауважив:

— Ви їдете не тією дорогою, містере Спарк.

— Я їду тією дорогою, яка мені потрібна.

— Ви хочете кудись заїхати?

— Так.

— Я можу допомогти вам знайти правильну дорогу. Ви заблудитесь. Тут є хороша дорога, зовсім пряма… Куди ви маєте заїхати?

— Я знаю, куди мені треба потрапити, Гаузнер, я знаю. Погано, подумав він, якщо мене зупинять наші патрулі й почнуть питати, чому я везу людину в наручниках; вони зажадають дозволу на арешт. А Сиайдерс мені не потрібен. Зараз мені вже ніхто не потрібен. Будь-який американець мені зараз може тільки завадити; я і він, її керівник, і нікого більше.