— Шкода! Ми хотіли жити у вітряку, а ця людина нам зруйнувала всі плани.

— Чому? Хіба на дачі погано? — несміливо запитала Доменіка.

— Воно то добре, тільки… як би тобі сказати… У вітряку було б поетичніше.

— Не знаю… Я його не люблю.

— Справді? — пожвавішав Сашо. — Чому?

Від зніяковіння Доменіка вся зашарілась.

— Ти ж не такий… як Колка?

— Звичайно!

— Я не люблю цей вітряк, бо він мені нагадує, ким був мій батько… Вітряк діда Ставра…

— Ти ж казала, ваш? — здивувався Сашо.

Доменіка замовкла, ще нижче схиливши голову, і поквапливо, одним духом, щоб раз і назавжди звільнитись від цього, почала:

— Колись мій батько за борги відібрав вітряк у діда Ставра. А коли той збожеволів, він вирішив його віддати. Навіть сам найняв майстрів, щоб зробили ремонт… — дівчина помітила, що Сашо враз похмурнів, і, докоряючи собі за відвертість, щиро запитала: — Він же непогано зробив, правда?

— Правда… — неуважно відповів Сашо, а в голові його гарячково билася думка: «Старик підозріває, що за ним стежать. І сам теж стежить. Значить, тут не все гаразд. Значить, він з Мортієм…»

— Про що ти думаєш? — перервала його роздуми Доменіка.

Сашо глянув на неї. Обличчя дівчини мало такий вираз, що йому враз стало соромно за самого себе і нестерпно боляче. «Коли б Мортій не був винен! Коли б! Коли б!» І сам зрозумів, що йому жаль Мортія тільки через неї і що це негарно.

— Так… — неуважно махнув він рукою. — Думав про долю цієї людини. Ким він був, кажеш, рибалкою?

— Рибалкою.

— І, певно, був проти фашистів?

Це несподіване запитання вкололо її.

— Не знаю… Можливо… Бідний. А бідні ж були проти них, правда?

— Авжеж.

Настала глибока тиша. Було неприємно й тяжко на душі. Доменіка помітила, що Сашо чомусь невеселий, і вирішила розвіяти його сум, відвернути увагу від цих питань, що краяли її молоде дівоче серце. Але як це зробити?

— Ти в тій самій школі вчитимешся? — згадала нарешті вона.

— Хто? Я? — спохватився Сашо. — В тій самій.

— Я теж! — вона сплеснула руками й мило посміхнулась. — Давай поплаваємо. Хочеш?

— Давай…

Доменіка підбігла до води й задирливо гукнула:

— Ану, доганяй! — і кинулась у воду, здіймаючи бризки.

Вона плавала, мов риба.

Сашові, який теж добре вмів плавати, довелося докласти чимало зусиль, щоб її наздогнати. Але дівчина пірнула й попрямувала до берега… Довго тривала ця гра. Веселі й мокрі, вони попадали на пісок. Трохи згодом прийшли й Максим з Марією. Човен був повен риби.

— Тобі пощастило, — позаздрив Сашо.

— Це все Маре… Дівчата, знаєте що, приходьте до нас у гості, — люб'язно запропонував Максим, вважаючи, що Сашо ще не запросив дівчину. — Доменіко… ти можеш?

Сашові хотілось сказати «ні», але вона погодилася. Хлопець похнюпився. Ну, тепер почнуть її розпитувати!

— Чудово! — зрадів Максим. — Тоді Сашо відведе човна до джерела, а ми з Марією підемо навпростець через дюни і там чекатимемо. Правда, Сашо?

— Чому? Втомився?

— Сказати правду — втомився.

Сашо гріб похмурий і пригнічений. Навпроти сиділа Доменіка. Спочатку вона щасливо посміхалася, зануривши руку у воду, але потім їй стало сумно. Чому це Сашо такий? Чому він змінився? Може, вона щось не так зробила? Дівчина шукала причину в собі, але марно. Вона вирішила, що у Саша дуже чуле серце й історія бідного дідуся його засмутила.

Максим з Сашом на плечах перенесли човен і поставили на терасі. Дівчата сіли у плетені крісла, хлопці ввімкнули радіо й попросили пробачення, що мусять залишити їх на самоті — треба готувати обід. Дівчата не мали нічого проти. Їм тут дуже подобалось.

Колка з Андрієм сиділи в «морській таверні» і чули, як прийшли Марія й Доменіка. Сподіваючись узнати нові вісті, вони нетерпляче зустріли своїх товаришів.

— Говори! — звернувся Колка до Максима.

— Сашо скаже.

— Нічого особливого… — несподівано навіть для самого себе відповів Сашо й замовк.

— А точніше?

Сашо їм розповів усе, що чув про старика, але приховав те, що Мортій наймав робітників ремонтувати вітряк. Сказав, що це зробили друзі діда Ставра.

— Шкода! — розчарувався Колка. — Тільки тим і займаємось, що вигадуєм собі різні пригоди. А воно й правда: який зв'язок може бути між божевільним і кавою!

— Це ще побачимо… — похмуро відповів Максим. Він вирішив більше не розпитувати дівчину, щоб зайвий раз не мучити.