— Я вже казав: повільно.

— Зупинявся відпочивати?

— Так. Біля морського скверу.

— Аж біля скверу?

— Що тут дивного? — втрутився Андрій. — Якщо він божевільний, значить, не такий, як інші діди. У божевільних багато енергії.

Це було переконливо.

— Досить! Спостереження наші ще зовсім недостатні. Не варті й копійки, — сумно сказав Максим. — Треба накреслити план, встановити розпорядок чергування і таке інше. Завтра дядько їде в місто й повернеться ввечері. Привезе кожному по ключу. Я замовив. Це нам розв'яже руки.

Повечерявши, Сашо піднявся в кабінет. Хотілось побути на самоті. Сів на підвіконня. Яскраве місячне світло заливало все навкруги. Було тихо й невимовно прекрасно. Сашо взяв гітару й заспівав старовинну грецьку пісню… Спочатку він уважно стежив за словами й мотивом, які йому страшенно подобались. Потім згадав Доменіку, і пісня стала тільки фоном для думок та мрій. Цікаво, що вона зараз робить? Може, теж сидить на вікні й дивиться на місяць? Від цих думок у нього зашуміло в голові. А може, плаче? Що вона сказала? Сказала, — щаслива… Більше відчував, ніж розумів Сашо, що це значить, і якась буйна, нестерпна радість охопила його. Він почав співати ще голосніше… А може, Мортій її зараз б'є? Ні, ні… Він став добрим… А й справді, дивно! Був-був поганим, і раптом — добрий… Максим має рацію. Мортій хоче, щоб її в містечку не ображали через нього. А чому? Сам же її б'є! Сам чорт спіткнеться… А коли Мортій і справді зв'язаний з бандою?.. Гітара перестала грати. Чому він обов'язково повинен бути в банді? Через те, що колись був багачем? Так бай Нако ж каже, що він і зараз не бідний. Бере квартплату з тринадцяти кімнат, торгує рибкою… Якщо так, навіщо йому рискувати? Тим більше, що відсидів у тюрмі. Авжеж! Чого йому рискувати? Це трохи заспокоїло хлопця. З серця неначе спав якийсь тяжкий, непосильий тягар, і Сашо почав співати ще палкіше, ще веселіше й безтурботніше.

Довкола посвітлішало; все заспокоїлося, ніч сповнилась приємних пахощів моря й розпеченої землі.

Годинник барби Тодорія продзвонив рівно о п'ятій годині ранку. Сашо схопився, мов обпечений, узяв бінокль і кинувся до вікна. Глянув на вітряк. Нічого. Обстеживши якнайуважніше все довкола, він тільки тепер угледів, що від млина до джерела простяглася стежка. Цікаво, як він її не помітив ще вчора! Звичайно, старий же повинен брати з криниці воду. А звідки ж іще?

Сашо пішов у другу кімнату, розбудив хлопців і повідомив про стежку. Це їх не здивувало. Вмившись на подвір'ї, вони нашвидку перекусили. Андрій з Колкою підняли човник на плечі, взяли з собою бінокль і пішли ловити рибу.

Десь о сьомій годині дід вийшов з млина, тримаючи в руках старий кошик з рогози й розмальовану тикву для води. Коли він зник у вибалку, Максим з Сашом натягли на двері жалюзі, перейшли через пересохлу долину і, пригинаючись до землі, почали підійматись на крейдяний горб. Потім, так само обережно, попрямували до вітряка й зайшли за його північну стіну, щоб їх не помітив з долини старик. Скрадаючись, Сашо непомітно заліз по скрипучих сходах наверх і прикипів до дверей. На дверях висів великий замок. Звичайно! Не залишатиме ж він хату незамкненою!

Сонце вже було на сході, і в його променях Сашо ще чіткіше побачив ті самі дві дірки, що угледів минулого разу. Завбільшки з окуляри, вони були зроблені на висоті людських очей. Це його страшенно вразило і примусило обстежити й південну стіну. І там, трохи збоку від заклеєного папером вікна, теж були такі самі дірки. В голові майнула думка, що старик через ці дірки стежить за підступами вітряка. На сході йому видно центр міста, на півдні — рибальське селище й дачі. Але чому не через вікно? Може, так зручніше, та й цікаві щоб не заглядали. На північній стіні не було нічого. А на західній?.. Аж тепер Сашо помітив, що дивиться саме в такі дірки. Це його вразило. Раніше їх не було, це він добре пам'ятає! Старик їх зробив тепер, щоб стежити за їхньою дачею. Чи, може, вони й раніше були? Він напружив свою пам'ять і впевнився, що таки їх справді не було. Потім знову пригнувся й переліз на південний бік.

Діда ще не було. Зате човен плавав зовсім близько, як і домовлялись. Сашові навіть здалося, що Колка на нього дивиться в бінокль, і стало неприємно. Він зліз на землю й доповів про все Максимові. Потім обидва полізли до дверей. Сашо залишився на варті, пильнуючи за човном. Якщо Андрій прапорцями подасть сигнал: «риби немає», значить, старий вирушив до млина і треба якнайшвидше забиратися звідси.

Максим безпорадно стояв перед замком. Хлопці йшли сюди з наміром влізти всередину, але кіт дорогу перебіг. Напруживши зір, він довго вдивлявся в темряву млина, щоб звикли очі, і через деякий час почав розрізняти деякі речі. Ось дерев'яні нари… Ось піч… А ось якісь деталі… певно, механізм вітряка. Максим навів електричний ліхтар на фокус, спрямував промінь в одну дірку, сам дивився в другу. Побачив знову те саме, але цього разу чіткіше. Піч була чиста. Не було й сліду попелу. Де ж дідуган собі варить? Може, надворі? Де саме?

Максимі стало ясно, що більше він тут нічого не дізнається, його погляд зупинився на дірках. Сашо має рацію, якщо це не проста випадковість. Дірки на дверях були свіжі, хоч і старанно позатирані. Не було сумніву, що старик їх зробив тепер, щоб стежити за непрощенний гостями. Хлопці знову пролізли за північну стіну.

— Знайшов що-небудь? — запитав Сашо, не в силі стримати цікавість.

— Відносно дірок ти, здається, маєш рацію. Недавно зроблені. Все одно, хоч би він і не був контрабандистом, він має право спостерігати. Біда в тому, що ми не можемо встановити, наскільки він божевільний. І ще ось що: в печі немає попелу!

— А де ж він варить?

— Ото ж бо й є.

Вони оглянулись. Навколо була відкрита місцевість. А печі роблять у затишку. Обережно перейшли на східну сторону. Тут побачили стежку, що вела вниз через скелі до моря. Хлопці поповзли до скель, за якими можна було сховатися. Під великою скелею знайшли рештки вогнища. Але чому це стежка веде далі вниз? Вони зійшли до самого моря. Піщаної смуги тут не було. Тільки скелі та підводне каміння.