Шрифт:
136
Недаром Бога ми за милосердя славим:Не замкне брами він перед рабом лукавим.Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.137
Не треба й ласощів, як є корець вина,Та як налле його красуня чарівна.Пиячити весь вік, блукати, де попало —Немає кращого від Риби до Овна!138
Нагадує мені берегова травицяТу косу, що плела колись небеснолиця.Тож не топчи стебла: воно в останках, може,Тюльпановидої красуні корениться. 139
Мене не радує тверезість, а питтяВселяє в мозок мій шкідливе сум'яття.Та є середній стан — не перше і не друге.Я вічний раб його, бо він і є життя.140
Цілую глечика, розпалений жагою,Жду віку довгого від п'яного напою.Уста до уст моїх він притулив і мовив:«Я був таким, як ти… побудь, побудь зі мною!»141
В одній руці — вина рубін, у другій — милої коса,Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса,I попиває з піали, аж поки солодко сп'яніє,И не хоче думати, хмільний, про непостійні небеса. 142
Це небо множити уміє тільки втрати:Приводить одного, щоб іншого забрати.Якби народжені про наше лихо знали,Чи хто погодився б на землю завітати?143
Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,Хто кожну мить життя приймав як подарунок,Не спав, шукав забав і мав вина доволі.144
Та доки ж ганити себе за незнання,Від безпорадності томитися щодня?Підпережуся я від сорому зуннаром,Що я гріхи творю, що мусульманин я! 145
Як пурхну я тепер на іншу рожуI знову муками свій біль примножу,Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,Тепер я й глянути на світ не можу?146
Для наших чистих душ уже не рік, не дваГотує злигодні безодня кругова.Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, покиІз праху нашого не виросла трава.147
Чому вславляються в легендах і сьогодніЛілея й кипарис, коханці благородні?Ця має десять уст, а промовлять не хоче,А в того двісті їх від сорому німотні. 148
До чари дивної, що сяє так розкішно,Рукою тлінною і доторкнутись грішно.А скільки ніжних лиць, очей живих цей МайстерЛюбовно створюе й розтрощує зловтішно!149
Мерцям однаково, що оцет, а що мед,Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед.Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць,Невпинно мінячись, летітиме вперед.150
Чи не знайду собі я душу хоч єдину,Щоб розповісти їй про світ і про людину?У муках створена з гіркої глини горя,Лиш мить живе вона — й вертає знов у глину. 151
Прекрасний отроче, вже день устав із тьми!Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми!О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанівЦей осені прихід і цей відхід зими!152
Ті, що мандруючи собі набили п'яти,Два світи прагнучи в одному відшукати, —Не знаю, чи про те, який він є насправді,Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?153
Навіщо капища, мечеті на майдані,Про пекло та про рай розмови безнастанні?У Книгу Долі глянь, о друже мій: усе там,Що з нами станеться, записане зарані.154
Неси вина того, що оновляє нас!Лий повно, запали той вогник, що погас!Дай і мені, бо ждать нам нічого від світу!Спіши, бо не стоїть скороминущий час!155
В тісному колі, де ввесь вік блукаєм,Ми входу й виходу дарма шукаєм.Ніхто ще правди не сказав, звідкіль миУ нього входимо й куди зникаєм. 156
Тюльпанам весняним дощ обмиває лиця.Встань, бо прийшла пора й тобі опохмелиться!Спіши на зіллячко весняне надивиться,Бо завтра й на тобі підійметься травиця!157
Безглуздо мучити себе самого — хайМалий достаток твій, ти лишку не шукай:Тим, що од вічності записане тобі,Будь задоволений, бо це ж і є твій пай!158
Коли в заховане ти мислю прозираєш,Чому дарма собі журбою серце краєш?Адже по-твоєму не зробиться, ти знаєш!Живи хвилиною — добром, що зараз маєш!