Нема чого й розбивати глек.

Але якщо вже стрибати в гречку,

то хай би в гречці хоч добрий грек!

І як же ту блідороту неміч

ти брала собі, рознещасна, на ніч?

Отой слимак, те нікчемне м'яло! —

його хватило, а мене мало?!

А може, матері твоїй осичина,

була ти мною вже пересичена?

Та з доброго харчу, ледачу й тлусту,

тебе потягло на таку капусту?!

Бриджусь тобою, тля лопушана!

Яка єси — така тобі й шана.

А КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ УЖЕ ХРИПИТЬ

Якими сльозами його окропить

Яким заарканить його арканом

Яким зупинити його барканом

Така мені лучилася бредня —

допився до зеленого коня.

А НА ПОДВІР'Ї ПРОЛИВЕНЬ, ПОТОПА.

Пливе фортеця, як старий ковчег.

І дивна тінь, чудна моя подоба,

гіркий тютюн у люльці притовче.

На стелі дощ наплямкує вже плямку.

І самота в мигтінні свічечок

В дубові двері показала клямку —

як ж чортеня глузливий язичок.

В очах пливуть якісь павині очка.

Шугає вітер. Льонна і лукава,

до мене з пітьми простягла сорочка

гарячим шовком вишиті рукава.

Чого схотів! — лебідоньки в бур'ян.

Вернисонця у дурноп'ян.

Ти пий. І чарка серебренька є.

І десь там джура на бандурі бренькає.

І вітер фалю у віконце — плюсь!

Втопити хоче у дощах, пекельник.

Я — горілчаний потопельник.

Я сам в собі зсередини втоплюсь.

А що мене на світі ще трима?

Чабульк — і чарочки нема.

І НЕ СП'ЯНІВ, ЛИШ ГОЛОВУ ЗАПАМОРОЧИВ.

Хлюпоче дощ з неораних полів.

Чогось містечко називають Паволоч —

волока, зав'язка від постолів.

А може — шовк. А може — поволока.

Волічка днів у шатах давнини.

"Це мій народ!" — як сказано в пророка.-

"Пшеницю сіяв, а пожав терни".

Гей, люди, люди, сірі пострішане!

Вам спиться в дощ на кулаці досад.

Я, гетьман ваш, я, звиклий до пошани,

оце мій самосуд під самосад.

Мої гріхи вже до стіни приперті.

Я вже ослаб, я вам не захисник.

Мені уже три чисниці до смерті.

Я вже гіркий і чесний як часник.

Є в мене тут і келишок, і кварта.

Я п'ю до вас! А ви десь там, десь там —

Настав мій час сказати свою правду.

Кому скажу? Оцим старим хрестам?

Хрести, хрести! Послухайте, я п'яний.

Візьміть мене, я смерті не боюсь.

Як Святополк, що звався Окаянний,

я в цій фортеці об каміння б'юсь!

Та я ж не вартий мідної пиняжки.

Щоб так страждати через ту змію!

Призвів людей до прірви, до поразки,

то хоч покайся!.. Каюся і п'ю.

ЧОГОСЬ В ОЧАХ МЕНІ УЖЕ ДВА КУХЛІ.

То як же пити, із котрого з них?

Зелений кінь з надтріснутої кахлі

копитом вдарив, заіржав і зник.

Мій джура спить, і десь немає відьми.

А кінь помчав. А там же поле й ліс.

ДЕРЖИ, ЦЕ ВІН! ЦЕ ТОЙ, ЩО ПІД ВОРІТЬМИ

МОЮ ЖОНУ ПІД ЗАШМОРГОМ ПРОНІС!

ТА ЩО ЗІ МНОЮ? АНІ РУШУ 3 МІСЦЯ.

І хто це землю так розколихав?

А ти із мене, лицарю, не смійся.

Ти свою пані теж, мабуть, кохав.

От ти ішов на турка чи на пруса.

Замкнув свій замок — не влетить комар.

А пані дому любить сажотруса,

а він до неї лазить у димар.

І ЗНОВУ РАНОК ХМАРАМИ НАГУС.

І знов пливе полив'яна рибинка.

Щебече птах. Сміється сажотрус,

аж на плечі підстрибує драбинка.

Чого смієшся? Може, через те,

що я тут п'ю в розхристаній кошулі?

ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ В ОЧАХ МЕНІ РОСТЕ

Але чому так тихо у Стамбулі?..

Я ВЖЕ ПІВБОЧКИ ВИПИВ ТУТ ВИНА.

А відьма мовчки у кутку сиділа.

Рухнулася як тінь від кажана:

— І доки ж тут чав'ядіти без діла?