зелено-синє око вітража

А ЩЕ ТУТ Є, ІРЖАВЕ ПО ЛИТВУ,

мале віконце ґратками в траву.

Тут мій покій, де темно як в тюрмі

Де я ходжу, і стіни мене глушать.

А часом сплю надворі на кошмі, —

під небом сни за горло так не душать.

ЦІЇ ФОРТЕЦІ НЕФОРТУННІ БРИЛИ —

єдиний пагорб серед цих долин.

І скрізь по схилах — мов кроти нарили —

червоних, жовтих кольорових глин.

Мені далеко видно тут згори.

Колись були тут села, хутори.

Тепер лиш мури оборонних веж.

Осипався ґонт. Вода втекла зі студні.

І по долинах щедрих узбереж

вже не квітують села многотрудні.

Ген мріє комин, чорний від пожоги.

Усе в тернах. Бур'ян та кропива.

Малий ставочок. Чапля миє ноги.

Вночі кричить болотяна сова.

На землю душі дивляться з небес.

І риє призьбу здичавілий пес.

Ані двора. Церковці й поготів.

Лиш на узгір'ї декілька хрестів.

Оце й весь слід народу безталанного.

Гончарські печі заросли хвощем.

Пройшов по селах смертоносний Ангол.

дорогу в рай показував мечем…

ЩО ТУТ БУЛО, ЯКІ ЩЕ БОЖІ КАРИ?

Хто спричинився до таких заглад?

То налітали турки і татари.

То облягали хотинський боркулаб.

Колись, мабуть, проходили десь тут

литовський князь Ольґерд або Кейстут.

Набудувавши кам'яних твердинь,

посівши край по всі його тополі,

тут потім рід шляхетський не один

чинив свої наїзди і розбої

То ткав туман великодні мертвецькі.

То танцювало панство па де грас.

То ми шаблями брали ці фортеці,

то ці фортеці добивали нас.

ВСЕ ЗДІЙНЯЛОСЯ В БУРЯХ ЛИХОЛІТЬ.

Мете, летить, як в полі кураїна.

Лише оця фортеця ще стоїть

нездвижно, бо вона уже руїна.

Тут пил і прах, і цвіль, і порохно.

У мурах скрізь проломи і провали.

Але в пивницях є чомусь вино.

Мабуть, усі усіх тут повбивали.

ОЦЕ ТАКА ТЕПЕР МОЯ ОСЕЛЯ.

Душа руїн відкрита небесам.

Ще й лицар той. Над ним упала стеля.

Скришився мур. Тепер ми сам на сам.

І хто він був? Володар цього замку?

Чи граф, чи князь, убитий чи помер?

Яких родів шляхетному відламку

в якому сні приснився я тепер?

Уперся ліктем в ложе кам'яне.

І в камені цей пан ненавидить мене.

ОСЬ ТАК ЖИВУ, У КАМ'ЯНОГО ГРАФА.

Дивлюся в поле з обімшілих веж.

Моя душа як випита карафа.

Здається, я вже кам'янію теж.

Змиритись треба. Все у Божій волі.

Чого ропщу, примножую гріхи?

Я був щасливий, дякуючи долі.

Могутній був і вільний від пихи.

Я Україну визволяв із пут.

Я мав з людьми велике суголосся.

Зробив я діла, може, і не гурт.

А щось та щось мені таки вдалося.

МОЇ ПОЛКИ СВІТИ СТРЯСАЛИ,

кресали іскри ого-го!

Писарчуки універсали

писали з голосу мого.

Сам Кромвель, Кромвель з-за туманів

мені вітання слав як брат.

Дрижала Порта Оттоманів,

Молдова, Крим і Семиград!

Не підкоряв чужих народів.

Пошану шаблею здобув.

І судний грім моїх морських походів

ще й досі чують Кафа і Стамбул.

Ще наша воля не світала,

вже знав, для чого я живу.

Ходив із батьком на султана

і з Сагайдачним на Москву!

Я Польщу в Польщу пересунув.

Мав жовч і мед в каламарі.

Моїх полковників парсуни

британські пишуть малярі.

Посол з Венеції з'являвся.

Султан турецький слав дари.

Я визволяв, я визволявся!

Я міг сказати правду при

самому Богові!

Я віру

вивозив з наших бездоріж!

Не дався Яну-Казиміру.

Я скорше дуба вріжу, ніж

мене поставлять на коліна.

Мені життя не дороге.

Аби сказала Україна:

оце так гетьман! Гетьман, ге?

…А що, як справді так і скаже?