Затуманіє серед нив.

На пам'ять вузлики зав'яже.

чим перед нею завинив.

Я так як чую з днів пізніших

оте презирливе: ага,

це ж він підписувавсь — підніжок,

чиєїсь милості слуга!

Лигавсь з боярами товстими,

лукаво руки потирав.

Це ж він то з тими, а то з тими

лестив царю і туркам потурав!

Та я, аби розгризти віжки.

дійду й не до таких ошуств.

Та я не те що там підніжком —

я чортом, дідьком підпишусь!

З ляхами вип'ю море кави.

Зміняю біле на рябе.

Ну, хитрував, лестив, лукавив…

Чого добивсь?

Лиш уплямив себе!

ПРОСТИ МЕНІ, МОЯ ПРАВДИВА МАТИ,

душі моєї синій чистовід!

В моїм гербі були гармати,

по дві — на захід і на схід.

А я — мисливець, я чаюсь.

На рукаві то крук, то сокіл.

Щоб лізти згинці під руку чиюсь,

я, може ж таки, зависокий

Ох, Кромвелю! Це б випить ґроґу.

Якщо й лукавив — не з добра

Вибираєм ми дорогу.

І вона нас вибира

Тобі то що? У вас — Британія.

Довкола море, й не одне

А в нас що не сусід — братання.

Так і дивися, що вковтне.

Чи я ж своїх суміжників турбую

що напосілись гамузом? А тпрусь!

Живу. Труджусь. Порад не потребую

В своїй державі якось розберусь

Так ні ж, повзуть, нема од них одгону

Як свині, риють до моїх границь

Лиш з України виметеш корону

а цар вже в душу скипетром — пихиць!

І я, славетник, вершень перемоги,

я вільний гетьман вільної землі! —

я мушу їм чубрикатися в ноги.

сквернити очі до такої тлі!

…ПИСАВ ПРОШЕНІЯ, ЯК ОДИ,

У грудях стлумивши плачі.

Я знаю грамоту свободи —

її підписують мечі!

А я ламаю пера гусячі

на довгих титулах царя,

свою вогненну муку гасячи

в колодязі каламаря.

Я все спізнав, усі закони вовчі.

І чорту — на, і Богу — на.

Та найстрашніше — очі, очі! —

скажені очі Богуна.

Чоло і вічі — справи чоловічі.

А на Страшному стрінемось Суді,

Богун мені подивиться у вічі, —

що я скажу йому тоді?!

…КОЛИСЬ В ОГИДНЕ ЗБОРИЩЕ ЛАКУЗ,

розхриставшись в своїх святих обуреннях,

я кинув серце, як чирвовий туз,

єдиний козир. І зостався в дурнях.

І я спалив до щирості мости.

Сказав собі: ти хочеш перемоги?

І одімсти — так наче умасти.

І встань із мертвих — наче витяг ноги.

І хай лютує ворог навздогінці.

Бо правда що? Поможеться, якраз.

Недарма кажуть: "щирі українці".

Ця клята щирість погубляє нас.

Отак скажу я на Суді Страшному.

Умру в багні, воскресну в Богуні.

Бо він — Іван. Іван — то є син Грому.

Він брат всього святого у мені.

А ви, що звикли продавати

слова і славу, хром і храм, —

мої слова ревидувати

не вам, паскудники, не вам!

Вшолопати не з вашим хистом,

який то біль в моїх словах.

Як дерево, широке листом,

шумлю в свободи в головах!

Нехай стокротно помилився,

то хана кликав, то Москву, —

о, не за себе ж я молився

і не для себе ж я живу!

ДЛЯ СЕБЕ — ЖИВ БИ Я В СУБОТОВІ,

в ставку розводив коропів.

Та й чорт із нею, із свободою,

щоб я за неї так терпів!

У мене жінка дебеленна,

у мене коні — ігиги!

Тугі, як пазуха Гелени,

стоять в полях мої стоги.

У мене вулики і волики,

у мене займищ і толок!

У мене вороки і сволоки,

і хата, взята на кілок.

Такий жупан. Такенна шапка!

І скрині ковані, ая.

Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка

у копанці — і та моя.

Така ж моя, така ж моїсенька!

А ріки — медом, молоком.

На колодках дівує пісенька,

а я підперся кулаком.

Чого мені? Вірнопідданець,

плету життя з повільних діб.