Шрифт:
Десь о третій годині після півдня з’явилася пані Кшешовська. Здавалось, вона сьогодні ще блідша, жовтіша і вбрана ще чорніше, ніж учора. Злякано оглянувши магазин, вона помітила Вокульського і підійшла до конторки.
— Пане Вокульський, — тихо промовила, — сьогодні я довідалась, що один молодий чоловік, Мрачевський, з моєї вини втратив у вас посаду. Його нещасна мати…
— Пан Мрачевський у мене вже не працює і не працюватиме, — відповів Вокульський, кланяючись. — Отже, чим можу пані служити?
Пані Кшешовська, видно, приготувала довшу промову.
На своє нещастя, вона глянула Вокульському в очі і… сказавши «Пробачте…», вийшла з магазину.
Клейн і Лісецький перезирнулись ще виразніше, ніж раніше, і здвигнули плечима.
Аж о п’ятій годині до Вокульського підійшов Жецький.
Він сперся руками на конторку і тихо сказав:
— Мати цього Мрачевського, Стасю, дуже бідна жінка…
— Виплати йому гроші до кінця року, — відповів Вокульський.
— Я гадаю… Я гадаю, Стасю, що не можна так суворо карати людину за те, що вона має інші політичні переконання, ніж у тебе…
— Політичні?.. — перепитав Вокульський таким тоном, що панові Ігнацові поза шкірою пройшов мороз.
— Зрештою, скажу тобі, — вів далі пан Ігнац, — шкода його, як продавця. Хлопець вродливий, жінки до нього просто липнуть.
— Вродливий? — відповів Вокульський. — То нехай іде на утримання до якоїсь дами, коли він такий вродливий…
Пан Ігнац одійшов, Клейн з Лісецьким навіть не перезирнулись.
Через годину в магазин прийшов пан Земба, якого Вокульський відрекомендував як нового продавця.
Зембі було років з тридцять; він був майже такий вродливий, як і Мрачевський, але незрівнянно солідніший і тактовніший. Ще до закінчення роботи в магазині він з усіма перезнайомився і навіть завоював симпатію своїх колег.
Пан Жецький відкрив у ньому запеклого бонапартиста, пан Лісецький мусив визнати, що порівняно з Зембою він сам — дуже поміркований антисеміт, а пан Клейн дійшов висновку, що Земба мусить бути щонайменше епіскопом від соціалізму.
Розділ дев'ятий
КЛАДКИ, НА ЯКИХ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ ЛЮДИ РІЗНИХ СВІТІВ
В страсну п’ятницю вранці Вокульський пригадав, що сьогодні й завтра графиня Карольова й панна Ізабелла збиратимуть пожертви коло гробу господнього. «Треба туди піти і що-небудь дати, — подумав він і вийняв з каси п’ять золотих півімперіалів [37] . А втім, я вже надіслав їм килими, співучих пташок, музичну скриньку і навіть фонтан!.. Мабуть, цього вистачить для спасіння одної душі. Ні, не піду».
37
Півімперіал — стара російська золота монета вартістю п’ять карбованців.
Проте опівдні йому спало на думку, що, може, графиня Карольова розраховує на його присутність, отож незручно буде не прийти, незручно також дати лише п’ять півімперіалів. Він узяв з каси ще п’ять і всі разом загорнув у тонкий папір. «Правда, — подумав він, — там буде, панна Ізабелла, а їй незручно жертвувати всього десять півімперіалів».
І він знову розгорнув папір, знову доклав десять золотих монет і ще раз подумав: «Іти чи ні?»
— Ні, — сказав він сам до себе, — не братиму я участі в цій ярмарковій доброчинності.
Вкинув згорток у касу й не пішов у п’ятницю в костьол.
Однак в страсну суботу він подивився на справу зовсім з іншого боку. «Чи я здурів? — подумав, він. — Якщо я не піду в костьол, то де ж я її побачу?.. Якщо не грішми, то чим же іншим я зверну на себе її увагу? Мені просто бракує глузду!..»
Але він ще вагався, і аж о другій годині, коли Жецький з нагоди свята сказав зачиняти магазин, Вокульський узяв з каси двадцять п’ять півімперіалів і пішов в бік костьолу.
Проте він не увійшов туди одразу, щось його ніби стримувало. Йому хотілось побачити панну Ізабеллу й одночасно було соромно за свої півімперіали. «Кинути купу золота!.. Як це ефектно в вік паперових грошей і як властиво для скоробагатька!.. Але що ж робити, коли вони сподіваються від мене саме грошей?.. Може, цього навіть мало?..»
Він ходив туди й сюди перед костьолом, не мігши одірвати від нього очей. «Ну, вже йду, — думав він. — Зараз… іще хвилинку… Та що ж це зі мною сталось?.. — додав, відчуваючи, що його розтерзана душа неспроможна без вагання навіть на такий простий вчинок.
Тепер він пригадав, як давно не був у костьолі. «Коли ж це було?.. Коли вінчався — раз… На похороні своєї жінки — другий раз…»
Але й за першим, і за другим разом він не зовсім добре усвідомлював, що круг нього діється; отже, тепер він дивився на костьол, як на щось зовсім нове для себе. «Навіщо ця озія, на якій замість коминів — вежі, в якій ніхто не мешкає, тільки покоїться прах давно померлих?..