— Я теж так кажу, — вів далі Жецький. — Звичайно, нічого їм не буде, але все-таки неприємна історія. Той віслюк, Марушевич, сам перелякався… Прибіг до мене і давай присягатися, що він не винен. Я вже не міг витримати і сказав йому: «Я знаю, що ви не винні, але знаю також, що в наш час бог потурає негідникам… Бо насправді це вам би слід сидіти за гратами за фальшування підписів, а не тим шибеникам…» Він аж розплакався. Присягався, що стане на праведну путь, і якщо не став на неї досі, то тільки з твоєї вини. «Я був повен найблагородніших намірів, — казав він, — але пан Вокульський, замість подати мені руку, замість підтримати мої добрі наміри, зневажив мене…»

— Чесна душа! — засміявся Вокульський. — Що ще чувати?

— В місті подейкують, що ти залишаєш Спілку…

— Залишаю.

— І що передаєш її євреям…

— Та мої ж спільники не старе манаття, щоб я міг їх комусь передавати, — розсердився Вокульський. — Вони мають гроші, мають голови на в’язах… Нехай шукають потрібних людей і самі влаштовують свої справи.

— Кого вони там знайдуть? А якби і знайшли, то кому вони повірять, як не євреям?.. Євреї серйозно думають про цю справу. Нема такого дня, щоб до мене не прийшов Шуман або Шлангбаум, і обидва намовляють, щоб я після тебе взявся керувати Спілкою…

— Фактично ти й тепер нею керуєш.

Жецький махнув рукою.

— З твоїми порадами та грішми! Але не в тім річ.

З усього видно, що Шуман належить до одної партії, а Шлангбаум до другої, і обом їм потрібна підставна особа. Передо мною вони один одного готові в ложці води втопити, але вчора я чув, що обидві партії скоро порозуміються.

— Розумні! — шепнув Вокульський.

— Але я розчарувався в них, — сказав Жецький. — Як досвідчений купець, скажу тобі; все у них тримається на брехні, шахрайстві та дешевині.

— Не дуже нарікай на них, бо ми ж самі їх такими виростили.

— Не ми! — сердито вигукнув Жецький. — Вони скрізь однакові. Де я тільки їх ие бачив — у Пешті, Константинополі, Лондоні, Парижі — мета у них одна: якнайменше дати і якнайбільше взяти як у матеріальному, так і в духовному розумінні. Позлітка!.. Дешева позлітка!..

Вокульський устав і почав ходити по кімнаті.

— Шуман казав правду, — говорив він, — що до них зростає ворожнеча, коли навіть ти…

— Але мені байдуже… я вже свою роль відіграв. Ти тільки глянь, що діється навколо!.. Куди тільки вони не пролазять, де тільки не відкривають магазинів, чого тільки не прибирають до своїх рук?.. А кожен, тільки за щось зачепиться, тягне за собою цілий легіон своїх, аж ніяк не кращих за наших, а навіть гірших… Побачиш, що вони зроблять з нашим магазином: які там будуть продавці, які товари… І як тільки загарбали магазин, одразу пнуться в аристократію, навіть беруться до твоєї Спілки…

— Самі винні… самі винні! — повторював Вокульський. — Ми не можемо заборонити людям завойовувати собі краще становище, але можемо боронити свої позиції.

— А ти своїх не борониш.

— Не через них; вони поводились зі мною чесно.

— Бо ти був їм потрібний. Вони використали тебе, як східець для просування вгору.

— Ну, гаразд, — перебив Вокульський, — ми один одного не переконаємо… Ага! Я одержав документа про смерть Людвіка Ставського.

Жецький підхопився з крісла.

— Чоловіка пані Гелени?.. Де?.. — схвильовано спитав він. — Та це ж порятунок для нас усіх!..

Вокульський подав Жецькому документи, які той схопив тремтячими руками.

— Царство йому небесне і… слава богу!.. — казав він, читаючи. — Ну, дорогий Стаху, тепер уже нема ніякої перешкоди. Одружуйся з нею… Якби ти тільки знав, як вона тебе любить! Я зараз повідомлю про це її, бідолашну, а ти сам одвези їй документи і… зараз же сватайся… Я вже бачу, що Спілка буде врятована, а може, й магазин… Сотні людей, яких ти врятуєш від злиднів, благословлятимуть вас… Ах, яка це жінка! З нею ти нарешті знайдеш спокій і щастя…

Вокульський спинився перед ним і похитав головою.

— А вона зі мною буде щаслива? — спитав він.

— Вона тебе шалено любить… Ти навіть уявити собі не можеш!

— А знає вона, кого любить? Хіба ти не бачиш, що я — руїна, і то найгірша, бо руїна духовна. Отруїти кому-небудь щастя я зможу, але дати!.. І якщо я можу що-небудь дати людям, то тільки гроші і працю, але… не сучасним людям, а далеким майбутнім.

— A-а, облиш!.. — розсердився Жецький. — Ти тільки одружися з нею і одразу інакше дивитимешся на все.

Вокульський сумно засміявся.

— Так… одружитися! Зв’язати добру, невинну істоту, зловживати найблагороднішими почуттями, а думкою бути хтозна-де. А за рік або два, може, ще й дорікати, що задля неї відмовився від великих задумів…

— Політика? — таємничо шепнув Жецький.

— Яка там політика! Я вже мав час і нагоду розчаруватися в ній… Є речі важливіші за політику…

— А що? Може, винахід того Гейста?.. — спитав Жецький.

— А ти відкіля знаєш?

— Шуман казав.