— Ти стаєш сентиментальним, — зауважив Вокульський.

— Це не сентиментальність!.. Вони пишались перед нами своєю величчю, рекламували свої доброчинства, нав’язували нам свої ідеали. А тепер сам скажи: чого варті їхні ідеали та доброчинства, де їхня велич, яка потребує підтримки твоєї кишені?.. Ти лише рік прожив з ними нібито на рівних правах, а що вони з тебе зробили? А тепер подумай, що вони мусили зробити з нами, кого вони віками гнітили й топтали? Ось чому я раджу тобі: поєднайся з євреями. Ти подвоїш своє багатство і, як говориться в Старому заповіті, «побачиш ворогів твоїх коло підніжжя ніг твоїх». За твою фірму і добре слово ми віддамо тобі Ленцьких, Старського і ще декого на додачу… Але Шлангбаум — це не для тебе компаньйон, він — блазень!

— Ну, а коли ви поквитаєтесь з вельможними панами, тоді що?

— Нам по залишається нічого іншого, як поєднатися з вашим народом і стати його інтелігенцією, якої у нього зараз немає… Ми навчимо ваш народ нашої філософії, нашої політики, нашої економіки, і йому, напевне, буде краще з нами, аніж з дотеперішніми його керівниками… Керівники! — додав він, сміючись.

Вокульський махнув рукою.

— Мені здається, що ти, лікуючи всіх від мрійництва, сам залишаєшся мрійником.

— Чого ти так думаєш? — запитав Шуман.

— А ось чого. У вас самих немає грунту під ногами, а ви збираєтесь інших звалювати з ніг. Краще подумайте про справедливу рівноправність, а не про завоювання світу, і не беріться лікувати чужі вади, не вилікувавши своїх власних, які множать вам ворогів. А втім, ти й сам не знаєш, чого хочеш: то гордуєш євреями, то переоцінюєш їх.

— Гордую одиницями, шаную силу громади.

— А я навпаки: гордую громадою і часом шаную одиниці.

Шуман задумався.

— Роби, як знаєш, — сказав він нарешті, беручись за капелюх. — Але це факт, коли ти вийдеш із Спілки, вона потрапить в руки Шлангбаума й цілої зграї пархатих жидків. А якби ти залишився, то міг би залучити до справи людей чесних і порядних, у яких вад небагато, а зв’язки серед євреїв величезні.

— Так чи інак, а Спілкою заволодіють євреї.

— Тільки без твоєї участі заволодіють синагогальні, а з твоєю участю — університетські.

— А хіба це не однакової — відказав Вокульський, стенувши плечима.

— Не однаково! Нас з ними єднає раса і спільне становище, а різнять погляди. У нас наука, у них — талмуд, у нас — розум, у них — хитрість; ми трохи космополіти, вони — національно обмежені й не визнають нічого, крім своєї синагоги й кагалу. Коли йдеться про боротьбу із спільним ворогом, вони ідеальні союзники, та коли йдеться про прогрес у самому іудействі… вони перетворюються на страшний тягар. Через те інтереси цивілізації вимагають, щоб головними питаннями керували ми. Вони тільки зможуть запаскудити світ лапсердаками й цибулею, а не сприяти його поступові… Подумай про це, друже!

Він обняв Вокульського і вийшов, насвистуючи арію: «Рахіль мені дав бог для щастя й раювання…» «Отже, — думав Вокульський, — здається, між поступовими й реакційними євреями починається боротьба за нашу шкуру, а я мушу приєднатись до тих або других.

Чудова роль!.. Ах, як воно все мені набридло!..»

Він знов повернувся до своїх мрій. В його уяві постала обдрашпана ограда дому Гейста і безконечні сходи, де на верху височіла статуя бронзової богині з головою в хмарах і з написом коло підніжжя: «Незмінна й чиста».

Деякий час він дивився на зборки її одежі, і йому стало смішно і з панни Ізабелли, і з її переможного поклонника, і з власних мук. «Невже я міг?.. Невже міг?..» — прошепотів він.

Але статуя раптом зникла, а біль повернувся й розташувався в його серці, як у себе вдома.

Через кілька днів після Шумана до Вокульського зайшов Жецький.

Він дуже схуд, підпирався палицею і так стомився, поки вийшов на другий поверх, що засапався, впав на стілець і ледве міг говорити.

Вокульський жахнувся.

— Що з тобою, Ігнаце? — крикнув він.

— Та нічого… Трохи старість, трохи… А так нічого.

— Ти повинен лікуватися, дорогий друже, поїдь куди небудь.

— Признаюсь тобі, що я вже пробував виїжджати. Навіть сидів уже в вагоні. Але раптом посіла мене така журба за Варшавою і… за нашим магазином… — додав він тихіше. — Та… що там казати!.. Пробач мені, що я прийшов сюди…

— Ти ще й вибачаєшся, дорогий?.. А я думав, що ти сердишся на мене.

— Я — на тебе? — відказав Жецький, з любов’ю дивлячись на Вокульського. — Я — на тебе?.. Пригнали мене сюди справи і тяжкий клопіт…

— Клопіт?

— Уяви собі, Клейна заарештували.

Вокульський посунувся назад разом з стільцем.

— Клейна і тих двох… пам’ятаєш? Малеського й Паткевича…

— За що?

— Вони мешкали в домі баронеси Кшешовської, ну, і, правду кажучи, трохи допікали тому… Марушевичеві. Він їм погрожував, а вони — ще гірше. Кінець кінцем він побіг у поліцію скаржитись. Прийшла поліція, трапився якийсь скандал, ну й забрали їх усіх трьох в тюрму.

— Дітлахи… дітлахи!.. — шепнув Вокульський.