Він відкладав книжку і, сміючись сам з себе, починав мріяти. Уявляв себе чародієм, який володіє двома дрібницями: владою над силами природи і здатністю робитись невидимим.

— Я думаю, за кілька років мого господарювання світ набагато змінився б… Найбільші нікчеми перетворилися б на Сократів і Платонів…

Тут він глянув на паризький конверт і пригадав слова Гейста: «Людство складається із змій і тигрів, серед яких лише зрідка трапляється людина… Теперішні лиха постали від того, що великі винаходи потрапили в руки і людей і потвор… Я такої помилки не зроблю, і коли таки винайду легший за повітря метал, то віддам його тільки справжнім людям. Нехай вони хоч дістануть зброю для свого власного вжитку, нехай порода їх множиться і могутніє…»

— Безперечно, було б краще, — пробурмотів він, — щоб силу мали Охоцькі та Жецькі, а не Старські та Марушевичі… «Оце справжня мета! — думав він далі. — Якби я був молодший… А втім… У нас теж є окремі люди, тут теж можна дещо робити».

Він знову взявся читати казки з «Тисячі і одної ночі», але помітив, що вони більше його не захоплюють. Колишній біль знову почав ятрити серце, а перед очима все виразніше поставав силует панни Ізабелли в обіймах Старського.

Згадав він Гейста в дерев’яних сандалях і його дім за високою оградою… І раптом йому привиділось, що той дім є першою приступкою велетенських сходів, а зверху на них статуя, що зникає в хмарах. Це була жінка, у якої не видно було ні голови, ні грудей, тільки бронарві зборки її одежі. На східці, якого торкались її ноги, чорнів напис: «Незмінна й чиста». Він не розумів, що це означає, але відчував, що від статуї на нього спливає якийсь величний спокій. І дивувався, що він, здатний на таке відчуття, міг полюбити панну Ізабеллу, гніватись на неї або ревнувати до Старського!..

Він почервонів від сорому, хоч у кімнаті нікого не було.

Видиво зникло, Вокульський опам’ятався. Знову він був лише кволою, змученою людиною, але в душі його звучав якийсь могутній голос, ніби відгомін квітневої громовиці, що заповідає весну й відродження.

Першого червня його відвідав Шлангбаум. Увійшов він невпевнено, але, придивившись до Вокульського, посміливішав.

— Я не приходив до тебе досі, бо знав, іцо ти нездужаєш і не хотів нікого бачити. Ну, але, слава богу, все вже минулося…

Він крутився на стільці і крадькома розглядав кімнату: мабуть, сподівався побачити тут більше безладдя.

— У тебе якась справа? — спитав його Вокульський.

— Не так справа, як пропозиція… Власне, коли я дізнався, що ти хворий, мені спало на думку… Знаєш… тобі треба добре відпочити, облишити на деякий час усякі справте, от я й подумав — чи не міг би ти залишити у мене ті сто двадцять тисяч карбованців… Мав би без клопоту десять, процентів…

— Ага!.. — озвався Вокульський. — Я своїм спільникам без клопоту для себе платив п’ятнадцять.

— Але зараз не ті часи… А втім, я охоче дам тобі п’ятнадцять процентів, якщо залишиш мені свою фірму.

— Ні фірми, ні грошей, — нетерпляче відказав Вокульський. — Фірма, краще б вона ніколи не існувала, а грошей… У мене їх стільки, що мені вистачить прибутків з процентних паперів… Та й того забагато.

— Значить, ти хочеш забрати свій капітал на святого Яна? — спитав Шлангбаум.

— Можу залишити його тобі до жовтня, навіть без процентів, але з умовою, що ти не звільниш з роботи тих людей, котрі самі захочуть працювати у тебе далі.

— Умова нелегка, але…

— Як хочеш.

Вони помовчали.

— Що ж ти думаєш робити із Спілкою для торгівлі з Росією? — спитав Шлангбаум. — Бо ти так говориш, ніби й відтіля хочеш вийти?

— Дуже можливо.

Шлангбаум почервонів, хотів щось сказати, але не наважився.

Вони поговорили ще трохи про сторонні речі, і Шлангбаум пішов, сердечно попрощавшися з Вокульським. «Він, видно, хоче все перебрати від мене в спадщину, — думав Вокульський. — Ну, що ж, хай бере… Світ належить тим, хто його завойовує».

Але чому Шлангбаум заговорив з ним про справи в такий час? «Всі в магазині скаржаться на нього, кажуть, що він задирає носа, визискує службовців… Правда, про мене говорили те саме…»

Погляд його знову спинився на листі з Парижа, що лежав на столі вже кілька днів. Вокульський нарешті взяв його в руки, позіхнув і розпечатав.

Це було повідомлення від баронеси, яка мала зв’язки в дипломатичному світі, а також кілька офіційних паперів.

Він переглянув їх і впевнився, що то були свідчення про смерть Ернеста Вальтера, тобто Людвіка Ставського, який умер в Алжірі.

Вокульський задумався. «Якби я одержав ці папери три місяці тому, хто його знає, що воно зараз було б?.. Ставська — гарна, а головне — благородна… яка благородна людина!.. Хто зна, може, вона мене справді кохала? Ставська — мене, а я — іншу… Яка іронія долі!..»

Він кинув папери на стіл і пригадав ту маленьку, чисту вітальню, в якій провів стільки вечорів з пані Ставською, де почував себе так спокійно. «Ну, от я і відкинув щастя, яке само мені йшло в руки…

Але чи може бути щастям те, чого ми не прагнемо? А якщо вона хоч один день так мучилась, як я?.. Жахливо влаштований цей світ: двоє людей в ньому мучаться з одного приводу, а не можуть одне одному допомогти…»