Треба було бачити, яка в нього була морда, коли він став у дверях і гримнув: «Пан просить!» Бидло!)

Хотів я йому виказати: блазню ти, твій пан тільки для тебе пан, але він югнув так, що тільки його й бачили.

Я швиденько скінчив пити чай, Ірові налляв у мисочку молока й пішов до Стаха. Бачу, а його лакей у підворітті навів шури-мури одразу аж з трьома здоровими, як кобили, дівками. Ну, думаю, такий гультяй і чотирьом дав би ради, хоча… (З тими жінками сам чорт не второпає діла. Наприклад, пані Ядвіга: худенька, маленька, дмухни на неї, то полетить, а дивися — вже третього чоловіка увігнала в сухоти).

Виходжу нагору. Двері в кімнату не причинені, а сам Стах при світлі лампи спаковує чемодан. Всередині у мене тьохнуло.

— Що це означає? — питаю.

— Їду сьогодні в Париж, — відповідає він.

— Вчора ти казав, що не скоро поїдеш?..

— То було вчора…

Він одійшов від чемодана, трохи подумав, потім додав якимось чудним голосом:

— Ще вчора… я помилявся.

Слова ці неприємно вразили мене. Я пильно подивився на Стаха і просто стурбувався. Ніколи б не подумав, щоб чоловік нібито здоровий і не поранений міг так змінитися протягом кількох годин. Він поблід, очі позападали, наче здичавіли…

— Чого ж у тебе так раптом змінилися плани? — спитав я, відчуваючи, що питаю не про те, про що хотів би довідатись.

— Дорогий мій! — відповів він. — Хіба ти не знаєш, що інколи єдине слово змінює не тільки плани, а й самих людей… А що ж казати про цілу розмову!.. — докінчив він пошепки.

Пакуючись далі і збираючи різні речі, він вийшов у зал.

Минула хвилина — не повертається, минула друга — не повертається… Я заглянув крізь прочинені двері й побачив, що він стоїть, спершись на спинку стільця й невидющими очима дивиться в вікно.

— Стаху!..

Він опам’ятався, знову став пакуватися і спитав:

— Чого тобі?

— З тобою щось діється.

— Нічого.

— Я давно вже не бачив тебе таким.

Він усміхнувся.

— Мабуть, з того часу, як зубний лікар вирвав мені зуба, до того ж здорового.

— Дивними здаються мені оці твої збори в дорогу, — промовив я. — Може, ти мені що-небудь скажеш?

— Сказати?.. Ага, правда… В банку у нас лежить щось сто двадцять тисяч, отже, грошей вам вистачить… Далі…

Що ж далі?.. — питав він сам себе. — Ага!.. Можеш уже не робити секрету з того, що я купив будинок Ленцьких. Навпаки, зайди туди і признач мешканцям квартирну плату на старих умовах. Пані Кшешовській можеш збільшити там на якихось кільканадцять карбованців, нехай посердиться, але бідняків не руш… Там живе якийсь швець, якісь студенти, — бери з них, скільки даватимуть, аби регулярно платили.

Він глянув на годинник, видно, побачив, що ще має час, ліг на канапі й замовк, заклавши руки за голову й заплющивши очі. Вигляд у нього був невимовно жалісний.

Я сів на канапу у нього в ногах і сказав:

— У тебе щось трапилось, Стаху?.. Скажи, що саме?

Я наперед знаю, що не зможу тобі допомогти, але знаєш… журба однаково, як отрута, її треба виплюнути…

Стасик знову усміхнувся (як я не люблю оцього його напівсміху) і, помовчавши трохи, відповів:

— Пам’ятаю (давно це було), якось я сидів з одним жевжиком у кімнаті, і от він зробився занадто одвертий: розказав мені неймовірні речі про свою родину, про свої стосунки з усякими людьми, про свої подвиги, а потім дуже уважно вислухав історію мого життя. Ну, і добре цю історію використав…

— Що це означає? — спитав я.

— Те означає, старий друже, що оскільки я не збираюсь витягати ніяких зізнань з тебе, то не маю наміру робити їх і сам.

— Що? — вигукнув я. — Так ти розумієш дружню одвертість?

— Годі тобі, — відповів він, устаючи з канапи. — Може, воно й добре, але для інституток. А втім, мені нема чого звіряти навіть тобі. Як мені все набридло!.. — пробурчав він, потягаючись.

Тут нарешті увійшов той ледар лакей, узяв Стахового чемодана й повідомив, що коні вже стоять перед домом. Ми сіли в екіпаж, але за цілу дорогу до вокзалу не перемовились жодним словом. Він дивився на зірки й посвистував крізь зуби, а мені здавалось, що я їду на похорон.

На Віденському вокзалі нас зустрів доктор Шуман.

— Ти їдеш в Париж? — спитав він Стаха.

— А ти відкіля знаєш?

— О, я все знаю. Навіть те, що цим самим поїздом їде пан Старський.

Стах здригнувся.

— Що воно за людина? — спитав він доктора.

— Гульвіса, банкрут… як, зрештою, всі вони, — відповів Шуман. — Ну, й екс-конкурент…

— Це мені байдуже.

Шуман нічого не відповів, тільки спідлоба глянув на Стаха.

Залунали дзвінки і свистки. Пасажири товпились у вагони. Стах попрощався з нами за руку.