Вокульський дивився на хмари, що, здавалось, чіплялися за верхівки дерев, на снопи світла, що проривались поміж темними вітами ялин, і йому було добре. Він не думав про панну Ізабеллу. Її образ, що палив йому душу, розвіявся перед простою красою природи; хворе серце замовкло і вперше за довгий час наповнилось тишею і спокоєм.

Але він згадав, що приїхав сюди з візитом, і швидко почав одягатись. Як тільки скінчив, у двері тихо постукали, й увійшов старий слуга.

— Пані просить до столу.

Вокульський пішов за слугою. Поминувши коридор, він опинився в просторій їдальні, стіни якої до половини були оздоблені панеллю з темного дерева. Панна Феліція розмовляла коло вікна з Охоцьким, а за столом, між Вонсовською і бароном, у кріслі з високою спинкою сиділа господиня.

Побачивши свого гостя, вона встала і ступила кілька кроків йому назустріч.

— Вітаю, пане Станіславе, — промовила вона, — і дякую, що вволив моє прохання.

А коли він нахилився, щоб поцілувати її в руку, вона поцілувала його в чоло, що справило на присутніх певне враження.

— Сідай отут, коло Казі. А ти, будь ласка, пам’ятай про нього.

— Пан Вокульський заслуговує на це, — зауважила вдовичка. — Якби не його витримка, пан Охоцький поламав би нам кості.

— Що ж трапилось?

— Він не вміє правувати й парою коней, а береться до четверика. Краще б він уже сидів цілі дні коло ставка та ловив рибу.

— Господи! Яке це щастя, що я не одружуся з цією жінкою! — зітхнув Охоцький, сердечно вітаючись з Вокульським.

— Ну, шановний пане, якщо ви все-таки сподіваєтесь зі мною одружитись, то вже краще залишайтесь кучером! — вигукнула Вонсовська.

— Завжди вони сваряться! — сміючись, сказала господиня.

Увійшла панна Евеліна Яноцька, а через кілька хвилин після неї, другими дверима, Старський.

Вони привіталися з господинею, яка відповіла їм чемно, але без усмішки.

Подали сніданок.

— У нас, пане Станіславе, — сказала господиня, — такий звичай: сходимось ми обов’язково лише до Столу.

А поза тим кожен робить, що йому подобається. Отож, якщо боїшся нудьги, то раджу тобі триматися Казі Вонсовської.

— А я одразу беру пана Вокульського в полон, — відповіла вдовичка.

— Ох! — зітхнула господиня, непомітно глянувши на гостя.

Панна Феліція невідомо котрий вже раз за сьогодні почервоніла й попросила Охоцького налити їй вина.

— Ні, ні… прошу води, — похопилась вона.

Охоцький виконав прохання, скрушно хитаючи головою та розводячи руками.

Після сніданку, протягом якого панна. Евеліна розмовляла тільки з бароном, а Старський упадав коло чорноокої вдовички, гості попрощалися з господинею і розійшлись.

Охоцький пішов на горище, де в навмисне збудованій комірчині він влаштував метеорологічний спостережний пункт, барон з нареченою вийшли в парк, а Вокульського господиня залишила в себе.

— Ану скажи мені, — почала вона, — бо перші враження бувають найправдивіші: як тобі подобається пані Вонсовська?

— Вона, здається, моторна і весела жінка.

— Правильно. А барон?

— Я мало його знаю. Ну — старий чоловік.

— Старий, дуже старий, — зітхнула господиня, — а проте хочеться йому женитись. А що ти скажеш про його наречену?

— Я зовсім її не знаю, хоч і дивно мені, що вона вибрала собі барона. Можливо, він найблагородніша людина…

— Справді, вона дивна дівчина, — вела далі господиня, і скажу тобі, що я починаю розчаровуватися в ній. До її одруження я не втручаюсь, бо не одна панна заздрить їй, а всі кажуть, що барон для неї — щаслива знахідка. Але те, що вона мала одержати після моєї смерті, буде відписано іншим. Кому дістануться баронові мільйони, той не потребуватиме моїх двадцятьох тисяч.

В голосі старої чути було роздратовання.

Незабаром вона попрощалася з Вокульським і порадила йому пройтись по парку.

Вокульський вийшов у двір і коло лівого флігеля, в якому була кухня, звернув у парк.

Пізніше йому досить часто пригадувались два перші спостереження, які він зробив у Заславку.

Насамперед неподалік від кухні він побачив будку, а перед нею на цепу собаку, який, забачивши чужого, почав так гавкати, скавучати та кидатись, немов сказився.

Але помітивши, що очі у собаки веселі і що він крутить хвостом, Вокульський погладив його. Це так злагіднило жахливого звіра, що він уже не хотів відпускати од себе Вокульського. Він скавучав, хапав його за поли, щоб хоч подивитись людині в обличчя. «От дивний цеповий собака», — подумав Вокульський.

В цю мить з кухні вийшло друге диво: гладезний старий хлоп. Вокульський, якому ще ніколи не доводилось бачити гладкого хлопа, заговорив з ним.

— Нащо ви тримаєте цього собаку на цепу?

— А щоб був лихий та не пускав до дому злодіїв, — усміхаючись, відповів батрак.

— То чого б вам не взяти справді лютого собацюру?

— Бо наша пані не тримала б злого пса. У нас і собака мусить були ласкавий.

— А ви, дядьку, що тут робите?

— Тепер я пасічник, а перед цим був плугатарем. А як віл зламав мені ребро, то ясна пані й послала мене на пасіку.