— Ах, прошу вас! — вигукнув барон. — Як трапиться добра неділя, то відчуваєте себе, наче на балу в клубі: з’їжджається по кілька десятків осіб. Навіть сьогодні ми повинні застати цілу компанію постійних гостей. Ну, насамперед гостює там моя наречена. Далі — пані Вонсовська, дуже втішна вдовичка років тридцяти, страшенно багата. Мені здається, коло неї упадає Старський. Ви знаєте Старського?.. Неприємна особа: грубіян, нахаба… Просто дивно, що Вонсовська, жінка розумна і з смаком, терпить у своєму товаристві такого жевжика.

— Хто ж іще? — спитав Вокульський.

— Є ще Феля Яноцька, двоюрідна сестра моєї нареченої; дуже мила дівчинка років вісімнадцяти. Ну, ще Охоцький…

— Він теж? Що він тут робить?

— Коли я виїжджав, він цілими днями ловив рибу. Але тому, що смаки в нього часто міняються, я не певен, чи не застану його тепер в ролі мисливця… Але який це благородний молодий чоловік, яка вченість! І не без заслуг: він уже має кілька винаходів.

— Так, то чоловік незвичайний, — підтвердив Вокульський. — Хто ж іще гостює у вдови?

— Постійних гостей більше нема, але часто приїжджають на кілька днів, а часом і на тиждень пан Ленцький з дочкою. Шляхетна особа, — пожвавішав барон, — сповнена, якнайкращих властивостей. Та ви ж знаєте їх! Щасливий той, кому вона віддасть руку й серце! Яка чарівність, який розум! Її справді можна шанувати, мов богиню… Як ви гадаєте?

Вокульський оглядав околиці й не міг видобути з себе слова. На щастя, в цю мить підбіг станційний службовець і повідомив, що за ними прибув візок.

— Чудово! — вигукнув барон і дав йому кілька злотих. — Віднеси, будь ласка, наші речі. Ну, пане Вокульський, їдьмо! За дві години ви познайомитесь з моєю нареченою…

Минуло хвилин з п’ятнадцять, поки в візок уклали речі.

Нарешті Вокульський з бароном сіли, кучер в сірій лівреї махнув батогом, і пара добрих сивих коней рушила повільним тюпачком.

— Раджу вам звернути увагу на пані Вонсовську, — почав знову барон. — Самоцвіт, а не жінка, і яка оригінальна!.. Навіть не думає виходити вдруге заміж, хоч страшенно любить, щоб коло неї упадали. Трудно, пане Вокульський, не бути її поклонником, а бути поклонником небезпечно. Зараз вона віддячує Старському за його залицяння до інших. Ви знаєте Старського?

— Якось раз бачив…

— Достойний чоловік, але неприємний, — казав барон, — антипатія моєї нареченої. Він так впливає їй на нерви, що у бідолашної в його товаристві псується настрій. І не дивно, бо вони — зовсім протилежні характери: вона — серйозна, він — легковажний, вона чула, навіть сентиментальна, він — цинік.

Слухаючи балаканину барона, Вокульський оглядав околиці, що потроху змінювали свій вигляд. Через півгодини за станцією на обрії показалися ліси, потім пагорки; дорога то звивалася між ними, то вибігала вгору, то опускалась у видолинки.

На одному з пагорків кучер обернувся до своїх пасажирів і, показуючи поперед себе батогом, промовив:

— Он наші пани брикою їдуть…

— Де? Хто? — гукнув барон, аж спинаючись на передок. — Ага, справді вони… Жовта брика і гнідий четверик.

Цікаво, хто там їде? Ану подивіться, будь ласка.

— Мені здається, я бачу щось червоне, — відповів Вокульський.

— Ага, то пані Вонсовська. Цікаво, чи є там моя наречена? — додав барон тихіше.

— Я бачу кілька дам, — сказав Вокульський, думаючи про. панну Ізабеллу: «Якщо вона їде з ними, то це добра ознака».

Обидва екіпажі швидко наближались один до одного.

На бриці гучно ляскали батогом, кричали, махали хусточками, а барон раз у раз вихилявся з візка й аж тремтів від хвилювання.

Візок спинився, але брика, розігнавшись, промчала повз нього, як буря галасу і сміху, і за кілька десятків кроків спинилась. Там, видно, про щось галасливо радились і щось вирішили, бо товариство зійшло на землю, а брика поїхала далі.

— Добрий день, пане Вокульський! — загукав хтось з брики, вимахуючи довгим батогом, Вокульський впізнав Охоцького.

Барон побіг до товариства. Навпроти йому вийшла дама в білій накидці, з білою мереживною парасолькою і поволі посувалася з простягненою до нього рукою в широкому рукаві, що спадав донизу. Барон ще здалека скинув капелюха і, добігши до нареченої, майже потонув у її рукаві. Після цієї чудової сцени, що здалась баронові надто короткою, а глядачам довгою, барон опам’ятався і сказав:

— Дозвольте, пані, відрекомендувати вам пана Вокульського, мого найкращого друга… Оскільки він гостюватиме тут довший час, я зобов’яжу його заступати мене в час моєї відсутності…