Пан Доманський ще більше занепав духом.

— Все на світі йде до гіршого, — казав він, хитаючи головою. — Харчі щодалі дорожчають, за квартиру з тебе деруть останню копійку, навіть з ганусівкою — і то шахрують. Колись від чарки, бувало, розвеселишся, а тепер вип’єш склянку і такий тверезий, наче води напився. Сам Наполеон не діждався б справедливості!

На це батько відповідав:

— Буде справедливість, хоч би Наполеон і не з’явився.

Але ж він знайдеться.

— Не вірю, — бурчав пан Рачек.

— А як знайдеться, тоді що?.. — спитав батько.

— Не діждемось ми його.

— Я діждусь, — відказав батько, — а Ігнась діждеться тим більше.

Вже тоді слова мого батька глибоко запали мені в паг м’ять, але тільки пізніше події надали їм чудодійного, майже пророчого сенсу.

Десь коло 1840 року батько почав слабувати. Часом він по кілька днів не ходив на службу, а потім і зовсім занедужав.

Пан Рачек щодня навідував його, а одного разу, дивлячись на його сухі руки та пожовкле обличчя, шепнув:

— Ех, старий, мабуть, ми не діждемось Наполеона!

На це батько спокійно відповів:

— Я не вмру, поки не почую про нього.

Пан Рачек похитав головою, а тітка втерла сльозу, гадаючи, що батько говорить з гарячки. Та як було інакше й думати, коли смерть уже стукала в двері, а батько все виглядав Наполеона…

Було йому дуже погано, він навіть запричастився, коли через кілька днів прибіг до нас пан Рачек, страшенно збуджений, і, ставши серед кімнати, вигукнув:

— А знаєш, старий, Наполеон таки знайшовся! [5]

— Де? — крикнула тітка.

— Звісно де — у Франції!

Батько підхопився був, але знов упав на подушки. Він простягнув руку і, втупивши в мене погляд, якого я повік не забуду, прошепотів:

— Пам’ятай!.. Усе пам’ятай…

З тим і помер.

Пізніше я переконався, які пророчі були батькові слова.

Всі ми бачили другу наполеонівську зірку, яка розбудила Італію й Угорщину; і хоч вона впала під Седаном, але я не вірю, щоб вона зовсім згасла. Що мені Бісмарк, Гамбетта чи Біконсфільд! Несправедливість доти пануватиме на світі, поки не з’явиться новий Наполеон.

Через кілька місяців по смерті батька пан Рачек, пан Доманський і тітка Зузанна зібрались на нараду: що робити зі мною? Пан Доманський хотів узяти мене в свою установу й поступово вивести в чиновники; тітка радила якесь ремесло, а пан Рачек торгівлю городиною. Та коли запитали мене, куди б я хотів піти, я відповів: у магазин.

— Хто його знає, може, це й буде найкраще, — Зауважив пан Рачек. — А до якого б ти хотів купця?

— До того, на Підваллі, в котрого на дверях шабля, а в вікні козак.

— Знаю, — озвалась тітка, — він хоче до Мінцеля.

— Можна спробувати, — сказав пан Доманський, — Ми ж усі знаємо Мінцеля.

Пан Рачек на знак згоди плюнув аж у грубку.

— Господи милостивий! — крикнула тітка. — Цей урвитель незабаром на мене почне плювати, коли брата не стало… Нещасна ж я сирота!..

Велике діло! — озвався пан Рачек, — Виходь, вацьпані, заміж та й не будеш сиротою.

— А де ж я знайду такого дурня, який би мене взяв?

— Овва! Може б, і я взяв вацьпаиі, бо нема кому мене розтирати, — буркнув пан Рачек, важко нагинаючись до підлоги, щоб вибити попіл а люльки.

Тітка розплакалась; тоді озвався пан Доманський:

— Чого тут довго розводити церемонії! Ти не маєш опіки, а він не має господині; поберіться та візьміть до себе Ігнася, отож навіть матимете дитину. Та ще й дешеву дитину, бо Мінцель дасть йому харч і житло, а ви тільки одежу.

— Га?.. — спитав пан Рачек, дивлячись на тітку.

— Віддайте спочатку хлопця в науку, а потім… може, я й наважусь, — відповіла тітка. — У мене завжди було передчуття, що я погано скінчу…

— Ну, то гайда до Мінцеля! — сказав пан Рачек, підводячись з стільця. — Тільки, вацьпані, не обдури мене! — додав він, насварюючись на тітку кулаком.

Рачек з Доманським пішли і десь за півтори години повернулись, обидва дужо розчервонілі. Пан Рачек насилу дихав, а пан Доманський ледве тримався на ногах, мабуть, тому, що сходи наші були дуже круті.

— Ну як?.. — спитала тітка.

— Нового Наполеона посадили в Пороховию! [6] — відповів пан Доманський.

— Не в Пороховню, а в фортецю Га-у… Га-у… — додав пан Рачек і кинув шапку на стіл.

— А як же з хлопцем?

— Завтра має прийти до Мінцеля з одягом та білизною, — відповів пан Доманський. — У фортецю, тільки не в Га-у… Га-у… а в Гам-Гам, чи в Хам… навіть не знаю…