— Це не відповідь.

— Зараз я тобі відповім, — каже Сузін. — Насамперед за те, що ти мене ще в Іркутську чотири роки розуму вчив.

Якби не ти, то я не був би тим Сузіним, яким є сьогодні.

Ну, а я, Станіславе Петровичу, не такий, як ви: я за добро плачу добром.

— І це не відповідь, — перебив Вокульський.

Сузін здвигнув плечима.

— Знаєш що: в цій хаті ти у мене пояснень не питай, а внизу й сам зрозумієш. Може, я куплю трохи паризької галантереї, а може, й кільканадцять торговельних суден. Я по-французьки ні в зуб ногою, по-німецьки теж, отож мені потрібний такий чоловік, як ти…

— Я не розуміюсь на торговельних суднах.

— Не турбуйся. Знайдемо тут інженерів і залізничних, і морських, і військових… Не про них мені йдеться, а про людину, яка говорила б за мене — і для мене. От побачиш, як зійдемо наниз, то слухай і дивись за двох, а як вийдемо відтіля, то можеш за все забути. Ти на це спроможний, Станіславе Петровичу, а про все інше не питай. Я зароблю десять процентів, а тобі дам десять процентів від свого заробітку, от і все. А нащо це, для кого і проти кого — не питай.

Вокульський мовчав.

— О четвертій годині до мене прийдуть американські і французькі фабриканти. Зможеш надійти? — спитав Сузін.

— Гаразд.

— А зараз проїдеш по місту?

— Ні, зараз піду спати.

— Ну то й добре. Ходімо в твій номер.

Вони вийшли з номера Сузіиа і, пройшовши кілька кроків, опинилися в такій самісінькій кімнаті. Вокульський одразу ліг на ліжко, а Сузін вийшов навшпиньках і зачинив за собою двері.

Коли Сузін вийшов, Вокульський заплющив очі й намагався заснути. Може, не так заснути, як одігнати від себе якусь напрасливу примару, від якої він утік з Варшави.

Якийсь час йому здавалося, що її нема, що вона залишилась там і тепер заклопотана блукає між Краковським Передмістям і Уяздовськими Алеями. «Де він? Де він?…»— шепотіла примара. «А якщо вона полетить за мною? — спитав сам себе Вокульський. — Ну, тут вона мене, мабуть, не знайде, в такому великому місті, в такій озії-готелі… А може, вона вже шукає мене тут?» — подумав він.

Вокульський ще міцніше заплющив очі й почав гойдатись на матрасі, який здався йому надзвичайно широким і пружним. Його увагою оволоділи два потоки звуків: за дверима, в коридорі готелю, люди бігали й розмовляли, немов там щось у цю хвилину сталося, а за вікном, на вулиці, розлягався приглушений гомін — злитий гуркіт численних екіпажів, звук людських голосів, дзеленчання дзвінків, ляскіт пострілів і ще бог його знає. що.

Потім йому привиділось, ніби якась тінь заглядає до нього в вікно, а пізніше — наче хтось ходить довгим коридором від дверей до дверей, стукає і питає: «Чи нема його тут?»

І справді хтось ходив, стукав і навіть постукав до нього, але, не діждавшись відповіді, пішов далі. «Не знайде вона мене!.. Не знайде!» — думав Вокульський.

Раптом він розплющив очі, й волосся наїжилось у нього на голові. Навпроти себе він побачив таку самісіньку кімнату, як і його, таке саме ліжко з балдахіном, а на ньому — самого себе! Це було одне з найсильніших вражень в його житті: він на власні очі бачив, що в тій кімнаті, де вважав себе цілком самотнім, перебуває невідступний свідок — він сам!

— Яке оригінальне шпигунство, — пробурчав він. — Дурна мода, оці дзеркальні шафи.

Він схопився з ліжка — його двійник схопився так само швидко. Він підбіг до вікна — той також. Гарячково відкрив чемодан, щоб переодягтися, — той теж почав переодягатися, видно, щоб іти до міста.

Вокульський відчув, що мусить утекти з цієї кімнати.

Примара, від якої він утік з Варшави, була вже тут і стояла коло порога.

Він умився, надів чисту білизну, перемінив костюм. Було тільки ще пів на першу. «Залишилося ще три з половиною години, — подумав він, — треба їх кудись подіти!»

Тільки що він відчинив двері, як перед ним немов виріс слуга:

— Monsieur?.. [95]

Вокульський сказав провести себе до сходів, дав слузі франк на чай і збіг з четвертого поверху вниз, наче рятуючись від погоні.

Він вийшов з воріт і спинився на тротуарі. Широка, обсаджена деревами вулиця. За якусь хвилину повз нього пролітає коло десятка екіпажів і жовтий омнібус, повний пасажирів усередині й на даху. Праворуч, десь дуже далеко, видно площу, ліворуч, коло готелю, парусиновий дашок, під яким, біля самого тротуару, за круглими столиками сидять чоловіки й жінки і п’ють каву. Мужчини в низько вирізаних, немов декольтованих, сюртуках, з квітками або стрічечками в петельках, сидять, високо закинувши ногу на ногу, як того й вимагає сусідство шестиповерхових будинків; жінки худорляві, маленькі, з вогнистими очима, але одягнені скромно.

Вокульський іде ліворуч і за рогом свого готелю бачить другий такий самий полотняний дашок і другу групу людей, які щось п’ють коло самого тротуару. Тут сидить чоловік зо сто, якщо не більше; чоловіки тримаються розв’язно, дами весело, фамільярно і в той же час невимушено.

Ідуть та й їдуть однокінні й парокінні екіпажі, тротуаром сунуть в один і в другий бік юрби пішоходів, серединою вулиці посуваються зелені й жовті омнібуси, дорогу їм перетинають коричневі, і всі вони повні всередині, всі везуть пасажирів ще й на дахах.