І нарешті номер четвертий — ті, про яких мені невідомо, ні відкіля вони беруть гроші, ні на що їх витрачають.

Про пана Ескабо я знаю, що він має прибутки від трикотажної фабрики, а витрачає їх на виробництво якоїсь пекельної зброї, отже, я його поважаю. Щодо баронеси, то я не знаю, ні відкіля вона бере гроші, ні на що їх витрачає, тому я не вірю їй.

— Я купець, пане Жюмар, — сказав Вокульський, трохи ображений цією теорією.

— Знаю. А крім того, ви ще приятель пана Сюзена, що також дає певний процент. Зрештою, мої зауваження стосуються не вас: я висловив їх як сентенції, які, сподіваюсь, будуть мені оплачені.

— Ви філософ, пане Жюмар, — буркнув Вокульський.

— Навіть доктор філософії двох університетів, — повідомив Жюмар.

— І виконуєте роль…

— Лакея? — хотіли ви сказати, перебив, сміючись, Жюмар. — Працюю, щоб заробити на прожиток і забезпечити собі на старість ренту. А про звання мені байдуже: їх у меле вже стільки було!.. Світ подібний до аматорського театру, отож непристойно хапатися за перші ролі і відмовлятися від другорядних. А втім, кожна роль хороша, аби тільки артистично її зіграти та не ставитись до неї надто серйозно.

Вокульський ворухнувся. Жюмар встав із стільця й, галантно вклонившись, промовив:

— До ваших послуг, пане Вокульський.

І вийшов із салону.

— Гарячка у мене, чи що? — прошепотів Вокульський, стискаючи голову руками. — Я знав, що Париж дивне місто, але щоб аж настільки дивне…

Глянувши на годинник, він побачив, що було лише пів на четверту.

— До засідання ще більш як чотири години, — пробурмотів він, відчуваючи, що його огортає тривога на думку: як збути цей час? Він побачив уже стільки нового, розмовляв із стількома новими людьми, а воно допіру пів на четверту!..

Його мучив якийсь неспокій, чогось йому бракувало. «Може, знову чого-небудь з’їсти? Ні. Може, почитати?

Теж ні. Може, з ким-небудь поговорити? Ні, наговорився вже понікуди!» Люди обридли йому; найменш неприємні з них були ті, що хворіли на манію винахідництва, та дивак Жюмар із своєю класифікацією людського роду.

Йому бракувало відваги повернутися в свій номер з величезним дзеркалом; то що ж йому залишилось, як не оглядати паризькі визначні місця та пам’ятники? Він сказав слузі провести себе в ресторан «Гранд-отелю». Все тут було розкішне і грандіозне, починаючи від стін, плафона та вікон і кінчаючи розмірами та кількістю столів. Ало Вокульський не придивлявся до всього цього; втупивши очі в одну з величезних золочених люстр, він думав: «Коли вона досягне віку баронеси… вона, що звикла витрачати десятки тисяч за рік, хто його знає, чи по піде вона стежкою баронеси? Адже ж і та жінка була молодою, і за нею міг шаленіти отакий навіжений, як я, і вона не питала, відкіля беруться гроші… А тепер знає: з торгівлі таємницями!.. Будь прокляте середовище, яке виростило таку красу й таких жінок!»

В залі йому було тісно, і він вибіг на вулицю, щоб поринути в її вир. «Тоді я ходив ліворуч, — подумав він, — тепер піду праворуч».

Мандрівка наосліп по велетенському місту була для нього єдиною річчю, в якій він знаходив якусь гірку розвагу. «Якби ж я в цій юрмі міг загубитися…» — подумав.

Він повернув праворуч, обійшов одну невелику площу і вийшов на другу — дуже велику, густо обсаджену деревами. Посеред неї стояла велика прямокутна будівля з колонами, схожа на грецький храм; великі бронзові її двері були вкриті барельєфами, зверху на фронтоні — теж барельєф, що зображав, мабуть, страшний суд.

Він обійшов будівлю навкруги й подумав про Варшаву.

З якими зусиллями там споруджуються будівлі невеликі, невисокі й нетривкі, коли тут людська енергія, немов жартома, споруджує величні озії і залишає ще в запасі стільки сили, що її вистачає на численні оздоби.

Побачивши навпроти коротку вулицю, а за нею величезну площу з високою колоною, Вокульський пішов у той бік. Чим ближче він підходив, тим вище виростала колона і ширшала площа. Поперед колони і за нею били великі фонтани; направо й наліво тяглися, мов садки, великі купи дерев, що вже почали жовкнути; в глибині видно було річку, по якій стелився дим проворного пароплава.

Площею проїжджало порівняно небагато екіпажів, зате гуляло багато дітей з матерями й боннами. Часто траплялися військові різних видів зброї, десь грав оркестр.

Вокульський наблизився до обеліска й зачудовано спинився. Обеліск стояв у центрі велетенської площі верстов зо дві завдовжки і з півверстви завширшки. Позад нього розлігся парк, попереду — довжелезна алея. По обидва боки алеї тяглися сквери й палаци, а вдалині, на узгір’ї, височіла грандіозна арка. Вокульський відчував, що для позначення краси цього місця у нього не знайдеться відповідних епітетів та ступенів порівняння.

— Ото площа Згоди, а то обеліск з Люксора (справжнісінький, добродію!), за нами Тюільрійський сад, поперед мас Єлісейські Поля, а там, в кінці, Арка Зорі…

Вокульський оглянувся й побачив, що коло нього вертиться якийсь добродій в темних окулярах і досить драних рукавичках.

— Ми можемо туди пройти… Божественна прогулянка!.. Ви бачите, добродію, який тут рух!.. — казав незнайомий.

Він раптом замовк, швидко одійшов убік і зник між двома екіпажами. Натомість до Вокульського підійшов якийсь військовий у короткій пелерині, з каптуром на плечах. Військовий з хвилину розглядав Вокульського і, усміхнувшись, сказав: