Проте під покровом буденних справ у ньому бушувала буря. Розум голосно казав, що завтрашній обід нічого не означає й нічого не обіцяє. А падія… тихенько нашіптувала, що, може, він любимий або буде любимий.

Але цей шепіт був такий тихий, що Вокульському, аби його почути, довелося вкрай напружувати увагу.

Наступний день, що так багато важив для Вокульського, нічим особливим не відзначався ні в Варшаві, ні в природі.

То в одному, то в другому місці двірники здіймали мітлами хмарки куряви, візницькі екіпажі або мчали, мов навіжені, або несподівано спинялись, а нескінченні потоки пішоходів сунули один проти одного ніби для того, щоб у місті не припинився рух. Часом попід стінами будинків повільно плентались якісь обдерті люди, позасувавши руки в рукава, наче зараз був не червень, а січень. Інколи посеред вулиці проїжджав селянський віз з бляшаними бідонами, яким правувала хвацька молодиця в синьому кубраку і червоній хустці.

Все це кишіло між двома довгими рядами будинків різноманітного забарвлення, над якими підносились велично куполи храмів. По обидва кіпці вулиці, немов два вартових, що охороняли місто, височіли два пам’ятники. З одного боку на величезному постаменті-свічці. стояв король Сигізмунд, похилившись до. Бернардинського костьолу, немов хотів щось сказати прохожим. З другого — сидів нерухомий Копернік з нерухомим глобусом в руках, обернувшись спиною до сонця, що вранці сходило з-за дому Карася, опівдні стояло над палацом товариства друзів науки й заходило за будинок Замойських, немов наперекір афоризмові: «Він спинив сонце і зрушив землю». Вокульський подивився з свого балкона в той бік, мимоволі зітхнув, подумавши, що єдиними друзями великого астронома були вантажники та пильщики, котрі, як відомо, не дуже-то знали, в чому полягала заслуга Коперніка. «Чи багато йому радості з того, що в кількох книжках його називають гордістю нашого народу!.. — думав Вокульський. — Працювати задля свого щастя — це я розумію, але працювати для фікції, яка називається громадським добробутом і славою, — на це я вже не здатний. Нехай громадськість сама про себе думає, а слава… Що мені заважає думати, що слава про мене гримить, припустімо, на Сіріусі? А становище ж Коперніка зараз нічим не краще, і статуя в Варшаві тішить його нітрохи не більше, аніж мене піраміда на якійсь зорі Везі. Три віки слави я віддам за хвилину щастя, і мені тільки дивно зараз, як я міг думати колись інакше».

Немов у відповідь на ці думки по другий бік вулиці з’явився Охоцький; талановитий маніяк повільно йшов, схиливши голову й заклавши руки в кишені. Цей несподіваний збіг глибоко вразив Вокульського; на якусь хвилину він навіть повірив у передчуття і з радісним здивуванням подумав: «Чи не означає це, що він здобув славу Коперніка, а я — щастя?.. То й винаходь собі літаючі машини, а мені залиши свою кузину!.: Знов забобони!.. — опам’ятався він незабаром. — Я — і забобони!..»

В усякому разі, йому сподобалась думка про те, що Охоцький здобуде невмирущу славу, а він — живу панну Ізабеллу. В серці його ожила надія. Він трохи кепкував сам із себе, проте почував себе спокійніше і впевненіше. «Отже, припустімо, — думав він, — що, незважаючи на всі мої домагання, вона мене не схоче… Ну й що? Слово честі, одразу знайду утриманку, ходитиму з нею в театр і сідатиму поруч з ложею Ленцьких. Шановна пані Мелітон, а може, й той… Марушевич знайдуть мені схожу на неї ланку (за кільканадцять тисяч карбованців можна знайти й таке). Я вберу її з голови до ніг у мережива, обсиплю самоцвітами, а потім побачимо, чи не зблякне поруч з нею панна Ізабелла. І тоді нехай собі виходить заміж хоч би й за маршалка чи за барона…

Але на думку про одруження панни Ізабелли його охопили лють і розпач. В що хвилину він готовий був начинити весь світ динамітом і висадити в повітря. Проте він знов опанував себе. «А що я вдію, коли їй захочеться вийти заміж?.. Навіть коли захочеться мати коханців — хоч би мого продавця, якогось офіцера, кучера або лакея… Що б я тоді міг зробити?..»

Пошана Вокульського до людської свободи була така велика, що перед нею вщухло навіть його божевілля. «Що я зроблю?.. Що зроблю?..» — повторював він, стискаючи руками гарячу голову.

Вокульський на годину зайшов у магазин, залагодив деякі справи й повернувся додому; о четвертій годині слуга дістав йому з комода білизну, прийшов перукар — поголити його і причесати.

— Що чувати, пане Фітульський? — спитав він перукаря.

— Поки що нічого, але буде гірше: берлінський конгрес думає, як би задушити —Європу, Бісмарк — як би задушити конгрес, а євреї — як би остригти нас до решти… — відповів молодий маестро, гарненький, як херувим, і прибраний, немов зійшов зі сторінки модного журналу.

Він зав’язав Вокульському на шиї серветку і, блискавично намилюючи йому щоки, говорив далі:

— В місті, пане добродію, поки що тихо, а взагалі байдуже. Вчора я був з компанією на Саській Кемпі. Ну й молодь, скажу я вам, тепер!.. Посварилися на танцях і — прошу пана уявити собі… Голівку трохи вище, s’il vous plait… [77]

Вокульський підвів голову вище й побачив у свого майстра золоті запонки на досить брудних манжетах.

— Значить, посварились на танцях, — розказував далі молодий франт, — поблискуючи бритвою перед очима Вокульського, — і прошу собі уявити: один хотів загилити другого по фасаду, а вдарив даму!.. Зчинився галас… дуель… Мене, звісно, обрали секундантом, через що я й мав сьогодні клопіт, бо у мене був тільки один пістолет. Коли оце з півгодини тому приходить до мене той, котрий образив, і каже, що нема дурних стрілятись, нехай, мовляв, ображений загилить і його, тільки один раз, не більше. Голівку праворуч, s’il vous plait… Ну, знаєте, я так обурився (лише півгодини тому), що схопив того хлюста за гальорку, дав йому коліном в антресолю і — геть за двері! Ну, хіба ж можна стрілятися з таким йолопом, n’est-ce pas?.. [78] Тепер ліворуч, s’il vous plait.

Він закінчив голити, обмив Вокульському лице і, накинувши на нього щось подібне до арештантського халата, говорив далі:

— От я приходжу до вас то ранком, то вдень, то ввечері, а ніколи не помітив і сліду жінки…

Він узяв в руки гребня й щітку і почав зачісувати.

— Приходжу в різний час, а око в мене, пане добродію, ого!.. І от — ні рубчика спіднички, ні черевичка, ніякої поворозочки! А доводилось мені навіть у одного каноніка бачити корсет; правда, він знайшов його на вулиці і якраз мав анонімно надіслати до редакції. А у офіцерів, пане добродію, особливо у гусарів!.. (Голівку вниз, s’il vous plait.).

Що там тільки робиться!.. У одного, пане добродію, застав аж чотирьох молодих дам, і всі — веселенькі… З того часу, слово честі, завжди кланяюсь йому на вулиці, хоч вігі уже не запрошує мене і заборгував п’ять карбованців. Але, пане добродію, коли я міг заплатити за квиток на концерт Рубінштейна шість карбованців, то для такого віртуоза мені не жаль п’яти… Може, трохи почорнити волосся, je suppose que oui? [79]

— Дякую, — відмовився Вокульський.

— Я так і думав, — зітхнув перукар. — Ви зовсім не дбаєте про свою зовнішність, а це не гаразд!.. Я знаю кількох балерин, які охоче поділили б з вами компанію, а воно варто, слово честі, варто! Прекрасні фігури, дубові м’язи, бюст — як пружинний матрац, рухи повні грації і вимоги не надмірні, особливо у молодих. Бо жінка, прошу пана, чим старіша, тим дорожча, мабуть, через те на шістдесятилітню піхто й не зазіхає, бо вона ціни собі не складе. Тут сам Ротшільд збанкрутував би!.. А початкуючій дасте якихось три тисячі кербелів на рік, кілька подаруночків, і вона буде вам вірна… Ах, жіночки, жіночки!.. Я через них невралгії доскочив, але сердитись не можу…