Проте постріл із бластера, а може, один із пострілів Антонія-старшого виявився смертельним. З глухим ударом, від якого застугоніла земля, звірозавр упав на бік, і, кілька разів конвульсивно вгативши по землі зазубреним хвостом, затих. Я був приголомшений, здивований, вражений, як ніколи в житті! На моїх очах сталося неймовірне: минуле змінилось. Очевидно, ніжну тканину часу пошкодило грубе втручання моєї машини, причинно-наслідкові зв’язки порушились, і причиною наслідку стала подія, яка мала відбутися в майбутньому — що це таке, я розкажу тобі трохи згодом. Мій розум і уяву тієї миті гнітила безглуздість того, що діялося. Я загинув десять років тому в пащі звірозавра і водночас стояв живий і здоровий перед своєю ж своєрідною могилою. Збожеволіти можна! Та довго роздумувати над цим було ніколи — акумулятори машини часу швидко розряджалися. Бластером я вирізав ікло з пащі чудовиська, сів у машину і прибув своєчасно за чотири дні до зустрічі однокурсників. Пішов до одного старого майстра, і він за моїми ескізами зробив запонки — точну копію тих, що загубилися.

Я був цілком задоволений, коли однокурсники, побачивши мої запонки, ніяковіли і з каяттям казали:

— Ти пробач, Тонику, що ми сумнівались.

— Неймовірно! — вигукнув Сергій. — Як же ти пояснюєш той факт, що Антоній-старший загинув, а ти живий?

Антоній Ендотеліус, усміхаючись, поплескав онука по плечу.

— Усе складне пояснюється дуже просто. Адже я знаю час і місце, де звірозавр проковтнув мого попередника. Маючи машину часу, завжди можна полетіти в минуле і відвернути трагедію. Тобто я живий через те, що існує можливість запобігти смерті мого попередника. Це саме той випадок, коли причина, криючись у майбутньому, може викликати подію-наслідок у минулому. І доки я живий і пам’ятаю просторово-часові координати, все лишатиметься, як і було раніше.

— Ну, а якщо… ну, а коли… — зам’явся онук.

— Якщо я помру? — просто спитав Антоній Ендотеліус. — До того я передам координати тобі, отже, можливість змінити минуле залишиться. Знову повертатись у минуле мені б не хотілося. Хто знає, які зміни в сучасне внесе чергове грубе вторгнення в минуле. Тому-то літають туди тільки у виняткових випадках за спеціальним дозволом Вищої Ради.

— Зустрічай гостей! — раптом голосом Клеобатіса озвався динамік на стіні.

Антоній Ендотеліус підхопивсь і подався до дверей, в які вже входив огрядний, з насмішкуватим поглядом голубих очей, Клеобатіс.

— Низенький уклін господарю і господині. І ти тут? — приємно здивувався він, побачивши Сергія. — Здрастуй, плем’я молоде, незнайоме! А поглянь, Тонику, який я подарунок тобі приніс! Років сорок, напевне, у мене ця дрібничка лежала, не менше. Учора перебирав свої речі і випадково знайшов. Мабуть, колись ти забув їх у мене, ці твої славнозвісні запонки з ікла звірозавра.

І він подав запонки Антонію Ендотеліусу, який не міг приховати здивування.

— От тобі й маєш, — сказала Сидорина Іванівна, посміхаючись. — Треба було летіти на Місяць через Юпітер!.. Винаходити машину часу, мчати за тридев’ять земель, коли можна було, не встаючи з крісла, спитати по відеотелефону: “Клеобатісе, поглянь, чи нема у тебе моїх запонок?” А у всьому винна твоя неуважність!

Антоній Ендотеліус підморгнув онукові і серйозно відповів:

— Нічого мене сварити за неуважність. Якби не вона, не було б машини часу. До того ж, маючи дві пари запонок, одну з них я можу подарувати Сергієві. До речі, ніхто не знав, куди поділася моя шпилька до краватки? Та сама, з кігтя дракоїда. З цією шпилькою пов’язана дуже повчальна історія. А втім, про це трохи згодом, після обіду.

Клеобатіс відмовився від послуг аеротаксі і, підхопивши чемоданчик, подався до хати, дорогу до якої міг знайти з заплющеними очима. Антоній Ендотеліус-молодший так яскраво змальовував свій сільський рай, що Клеобатісу раптом здалося, ніби він колись уже бував тут. Розмірено ступаючи, він піднявся вгору вузькою, мощеною гранітом дорогою і з задоволенням відзначив, що майже не задихався. Він зупинився і глянув назад. Річкова долина заросла ясно-зеленими травами, далеко, біля самого обрію, темний зубчастий край лісу підкреслював блакить неба, такого глибокого, яке буває тільки ясної осені, коли починається бабине літо — чарівна пора, сповнена тихої привабливості і незбагненної печалі. Срібляста павутина, плавно вигнувшись, зачепилася за плече Клеобатіса.

— Як гарно! — зітхнув Клеобатіс і поволі побрів далі.

Перед невеликою кам’яницею з райдужним поліпропановим дахом, який давно вийшов з моди, він зупинився. Клеобатіс пошукав очима об’єктив, щоб повідомити робота-управителя про своє прибуття, та, на свій подив, нічого не побачив. З дірочок у хвіртці звисав товстий капроновий шнур. “Смикни за мотузочок, двері й відчиняться”,— з усмішкою згадав Клеобатіс і потягнув за шнур. Хвіртка, заскрипівши, відчинилась.

Стежкою, обабіч якої цвіли аргонії, Клеобатіс попрямував до хати. Гравій хрускотів у нього під ногами. З-під різьбленого ґанку ліниво гавкнув рудий песик. Тільки при дверях Клеобатіс помітив чорну сіточку мікрофона, але не встиг нічого сказати. На гавкіт з хати вийшов старий космогатор Антоній Ендотеліус-молодпшй. Його обличчя сяяло в усмішці, він хутко зійшов з ґанку і міцно потиснув руку гостеві.

— Який я радий! Дуже вчасно! — вигукнув Антоній Ендотеліус і, одразу ж спохватившись, додав: — А втім, ти завжди вчасно. Але сьогодні у мене подвійне свято: приїхав онук з товаришем. З Церери прилетіли. Важко нам із Сидориною звикати, що його немає. Адже відтоді, як з його батьками сталося нещастя, він весь час жив у нас.

— Тепер він дорослий, — сказав Клеобатіс.

— О! — вигукнув старий. — Він у мене відомий вчений в галузі мутації генів, які визначають синтез гідроксилази.

Клеобатіс з розумінням покивав головою і зайшов до хати.