Через кілька тижнів я сидів у кріслі свого корабля “Фіалка”. Легкий натиск на кнопку, і за кілька секунд мій корабель уже стояв на космодромі Діетани. Радісно вигукнувши, я виглянув з ілюмінатора, і від здивування очі мої мало не полізли з орбіт. Неподалік стояв корабель, що своєю формою був схожий на старовинну вазу, на його корпусі блищав напис: “Фіалка”. З невеликого ілюмінатора з погордливо-дурнуватим виглядом дивився… я сам. Якоїсь миті виявилось досить, щоб зрозуміти: мій корабель чомусь перемістився не тільки в просторі, а й у часі. Зволікати не можна було. Треба попередити його про небезпеку! Я замахав руками, щоб він вийшов з корабля, і, забувши від хвилювання, що він мене не почує, закричав:

— Почекай! Не лети!

Марно. Мій двійник зневажливо стенув плечима і відійшов від ілюмінатора. Ще мить, і корабель зник, як привид.

“Швидше! — пульсувала одна-єдина думка. — Догнати цього телепня! Він же застрягне там на довгі місяці!”

Я гарячково повернув верньєр до напису “Земля” і натиснув на кнопку. Цього разу я приземлився нормально. Мій новий конвертор відкинув мене на п’ятдесят років назад. Ще не було ракетопланів, роботів і, звичайно, Інституту Космосу.

Що ж мені лишалося? Чекати! Я влаштувався працювати, став інженером у НДІ. Я працював і терпляче ждав, коли ж з’явиться на світ автор оповідання, з якого я запозичив схему нуль-перетворювача. Я сподівався дочекатись, коли він підросте, і поговорити з ним, як мужчина з мужчиною.

Антоній Ендотеліус замовк і став зосереджено набивати свою люльку.

— Що ж було далі, дідуню? — нетерпляче спитав шестирічний онук Сергійко. — Зустрівся ти з письменником?

— Зустрівся, — стримано усміхнувся старий космогатор. — Більше того, я був співавтором оповідання з описом схеми конвертора. По-перше, треба було провчити бундючного і зарозумілого чужопланетника, тобто мене самого в молодості. А по-друге, і це, мабуть, головне, на той час я вже познайомився з твоєю бабусею Сидориною і міняти щось у ланцюгу подій, які подарували мені цей щасливий випадок, не хотілось.

Антоній Ендотеліус-молодший, примружившись, дивився у вікно. Дивився замислено, навіть трохи сумно. Він мовчав досить довго, і Сергійко, щоб привернути дідову увагу, тихенько кашлянув. Ендотеліус перевів погляд на онука, поволі вертаючись до дійсності з якихось своїх далеких спогадів.

— Мені здається, — сказав старий космогатор, — що природа, немов буддійське божество, багатолика. Все в ній підпорядковане однаковим законам, усе взаємопов’язане. Особливо це стосується матерії, часу і інформації. Минає час — зростає ентропія, а це означає загибель упорядкованої матерії і людської нам’яті, тому що носій пам’яті — білки надзвичайно складної структури. А зростання ентропії і є перехід від складних структур до менш складних, від упорядкованості до безладдя. Навіть моя чудова пам’ять починає мене іноді підводити.

Сергійко зорієнтувався вмить.

— Дідуню, будь ласка, розкажи що-небудь. Ти обіцяв!

— Розкажіть, ми вас дуже просимо, — підтримав і товариш.

Антоній Ендотеліус мовчав. Він вдав, що вагається.

— Ти так цікаво розповідаєш, — відпустив Сергійко дозовану порцію лестощів.

Надворі йшов дощ. Великі і, мабуть, холодні краплини розплющувались об пластикову шибку, стікали вниз нерівними цівочками. Голі дерева розмашисто гойдалися під поривами вітру, а в кімнаті було затишно й тепло, тихо гугонів атомний камін. Старий космогатор підсунувся ближче до імітованого вогню і почав розповідати:

— Тоді я вже був досвідченим пілотом. Літав на кораблях різних тинів — патрульних, розвідувальних, великих пасажирських… У гой час усі говорили про політ до Нової, але я, людина надто скромна, не думав, що саме мені запропонують очолити цей політ, хоча, коли добре поміркувати, я був найкращий кандидат, бо крім скромності, про яку я вже казав, у мене було безліч інших переваг. Я, звісно, погодився летіти до об’єкта, і через тиждень ми вилетіли в сектор 36592/4671-КР, якщо мене не зраджує пам’ять.

Наш корабель, розвідник класу “А”, був новенький і гарний, мов жіноча прикраса. Він скорявся легкому порухові руки, потужні двигуни дозволяли оперативно набирати потрібну швидкість. Не корабель — космогаторська мрія! Тому-то я лиш усміхнувся, коли станція Земля-перша на останньому сеансі зв’язку попередила нас:

— Обережно! У нас є дані, що на підході до вашого об’єкта ви можете натрапити на Чорного Джека.

Чорним Джеком, або Космічним Кашалотом, називали невідоме, колосальних розмірів, створіння, що жило у відкритому Космосі. Воно живилося метеорами, а часом могло проковтнути і цілий астероїд. Відомостей про потвору було надзвичайно мало, бо космічні кораблі гинули, навіть не встигаючи щось передати на Землю. Знали тільки те, що Кашалот дуже спритний і може розвивати величезну швидкість.

Я не звернув належної уваги на застереження Землі й мало не поплатився за це. Тільки-но ми ввійшли в сектор, як на екрані загального огляду я побачив велику темпу масу. Інтуїція безпомилково підказала, що це і є Космічний Кашалот. Я блискавично задав комп’ютеру програму на зміну курсу, сподіваючись утекти раніше, ніж Кашалот нас помітить. Але чудовисько побачило нас і посунуло на корабель.

— На місця! — скомандував я.

Па стіні спалахнула табличка: “Увага! Прискорення!” Корабель слухався всіх моїх наказів, здавалося, що він реагує навіть на думки. Це був випадок, коли людина й машина зливаються в одне ціле. Двигуни працювали на всю потужність, але ми не відчували ні найменшої вібрації. Я звів важкі повіки й знову глянув на екран. Чудовисько наближалося.