… Зимін підвів голову й глянув на Мишу, котрий зайшов до кабінету.

— Миколо Львовичу! — Миша наблизився до стола. — Чи не можна прийняти на фабрику одну дівчинку й одного хлопчика? Їй чотирнадцять років, а хлопчикові, певно, п'ятнадцять.

— Сідайте!

Миша сів на стілець біля стола.

— У школі вони не вчаться, нехай хоч працюють.

— Я не займаюсь наймом і увільненням, — відповів Зимін, — це вирішує директор. Зверніться до нього… Наскільки мені відомо, бронь підлітків заповнено.

— Бездоглядні діти…

— Атож, розумію, — проказав Микола Львович, збираючи. папірці в папки і розкладаючи їх по шухлядах стола, — але бронь є бронь, вийти за її межі ми не можемо. І потім — хлопчик? На фабриці працюють жінки, і бронь підлітків — дівчатка.

— Ну, хоча б дівчинку, — наполягав Миша. — Вона сирота, втекла з колонії.

— А з фабрики не втече?

Запитання поставлено неуважно, для годиться, аби підтримати розмову, аби щось сказати. Микола Львович був заклопотаний своїми паперами, склав їх нарешті в стіл, замкнув шухляди й підвівся, натякаючи, що розмову закінчено.

— Пропаде дівчисько, шкода, — мовив Миша. — Поряд Смоленський ринок, Проточний провулок, злодії, шахраї…

Микола Львович зняв з вішалки плащ, взяв у руки кепку.

— Вам слід поговорити з директором, хоч боюсь, він нічого не зможе зробити до нового набору. Набиратимуть, повторюю, у вересні. Я підтримаю ваше прохання. Ви гадаєте, що це їй допоможе?

Він одчинив двері кабінету, запрошуючи Мишу вийти, і вийшов услід за ним.

Отже, він погодився допомогти і, виходить, допоміг. Але, чорт забирай, у якій формі?! І який сенс від його обіцянки?! «Я підтримаю ваше прохання, але директор все одно нічого не зможе зробити до нового набору». Іронічне: «А з фабрики не втече?» — і одразу ж байдуже-ввічливе: «Ви гадаєте, що це допоможе?» Дивна постановка питання! Атож, Миша сподівається, що допоможе; аби не сподівався — не прийшов би, не просив би! А ви, отже, ні не сподіваєтесь; тоді навіщо обіцяєте допомогти? Вам байдуже. Саме так, найімовірніше байдуже…

З несподіваною жорстокістю, яка іноді проймала його і про яку він потім шкодував, Миша проказав:

— Ця дівчинка в поганій компанії. Між іншим, у цій поганій компанії ваш Андрій.

Вони стояли у коридорі. Поряд гуркотів снувальний цех, виднілися станки, нескінченні нитки тяглися з великих котушок на малі, робітниці пильно стежили за ними; коли нитка обривалася, робітниця зупиняла станок, швидко зв'язувала нитку маленьким, майже непомітним вузликом.

— Андрій?! — він кивнув у бік цеху, показуючи, що гамір заважає розмовляти.

Вузькими металевими сходами з залізним поруччям вони спустилися у двір.

— Андрій? Малюк? У компанії? Може, він грає в компанію?

— Я сказав вам про це тому, що вважаю це досить серйозним.

— І що за компанія? Розкажіть, Мишо.

— У нас у дворі… Андрій, ще два хлопчики, дівчинка Білка, про яку я вас просив, ватажок — Вітька Буров, живе також у нашому будинку.

— Дружина говорить, що Вітька знущався з Андрія, бив його, мало не зарізав, якби ви не втрутилися тоді.

— Він його, певна річ, не мав наміру зарізати. Він ватажок, учиняє розправу над підлеглими. Нічого хорошого він Андрія не навчить, а Андрій бігає за ним, як собача.

Вони прямували до прохідної, їх обганяли робітниці, котрі закінчили зміну.

— Я весь день на роботі, Андрієм займається мати, — сказав Микола Львович, — але я, звісно, вживу заходів… Так дивно — Андрій у злодійській компанії. Дякую, що ви попередили мене, я вам дуже вдячний… Який скритний, дурник, удома — анітелень… Та коли вже йдеться про мою сім'ю, то в мене до вас ще одне запитання: що скоїлось у Люди в школі?

— У Люди в школі?.. Здається, нічого, в усякому разі я нічого не знаю.

— Щось трапилось. Після вашої живої газети вона прийшла додому сама не своя. Плакала.

— Дивно, — пробурмотів Миша, — а там гучніше за всіх сміялася.

— Це робить їй честь, — сказав Микола Львович. — Удома вона не сміялася, та й тепер не сміється. Я прекрасно розумію: і справедливу критику важко сприймати спокійно, а несправедливу? Та ще й публічну, зі сцени, і, мабуть, досить окарикатурену… У вашій школі немає упереджень проти дітей з інтелігентних родин?

— Ні, ми нікого не поділяємо за соціальною ознакою. В тій же живій газеті протягли і дітей робітників — Генку Петрова, наприклад, того ж Вітьку Бурова. Люда даремно образилася. Там про неї проспівали дуже безневинні куплети. Я не пам'ятаю тексту, щось у стилі оперети.

— Отже, моя дочка не шанувальниця цього жанру. Дякую вам. Не хотілося б, щоб Люда дізналася про нашу розмову, вона буде невдоволена моїм втручанням.

— Я їй нічого не скажу, — пообіцяв Миша. Спалах гніву минув, йому чогось стало жаль Зиміна.