Тиша повернула Юру до гірких роздумів. Наближалася перерва, а рівно об одинадцятій він має винести Валентинові ключі.

Треба було одразу відмовитися. Категорично! Не мимрити, не канючити. На очах у всієї школи відкрити чужий портфель, узяти ключі — він що, з глузду з'їхав чи вважає його заплішеним дурнем?

Не виходити! Сказати потім, що були зачинені двері. Або вийти й сказати, що в коридорі були учні, і пін не зміг узяти ключі. Або ще краще: не було портфеля в клітці, Люда взяла його в клас. Думка!.. Втім, Валентин напевне скаже: «Гаразд, зроби це завтра». Ні, ні, ні! На таку авантюру він не піде. Виженуть зі школи. За місяць до закінчення, ні, красненько дякую! Звичайно, якщо його спіймають, можна збрехати: хотів покласти в Людин портфель записку, Люда виручить, підтвердить… І все-таки треба пояснювати, виправдовуватися; вони сидітимуть на учкомі з кам'яними обличчями, питатимуть, допитуватимуться, читатимуть нотації… Навіть якщо в школі все обійдеться, то невідомо, як складеться у Валентина. Зайде в дім, а тут з'явиться Ольга Дмитрівна. Не повірить же вона, що він заліз через вікно пожежною драбиною.

Продзвенів дзвінок. Юра вийшов у коридор, глянув на клітки.

Клітками називали стелажі, поділені на відкриті ящики, над кожним — папірець з прізвищем власника. Сюди складали книжки, зошити, креслення, особисті речі; клітки недоторканні, взяти щось, навіть заглянути в чужу клітку вважали злочином.

Юра наблизився до свого ящика, вдав, що перебирає там щось, поглядом примірився до Людиної клітки: досить простягнути руку, щоб узяти її портфель. Портфель відкритий. Люда не защепнула його, просто втиснула в ящик.

По коридору бігали учні, юрмилися біля кооперативу — столика, на якому розкладено зошити, олівці, ручки, чорнильниці, лінійки, циркулі, транспортери, гумки.

Один із шкільних анахронізмів, що їх так зневажав Юра, кооператив зберігся з донепівських часів, коли зошити й олівці добувалися з великими труднощами і розподілялися учкомом. Тепер усе можна купити в будь-якому магазині — там великий вибір, хоч і на копійку-дві дорожче. Але кооператив лишився: не треба, бач, купувати в непманів і тим підтримувати приватний капітал, а головне — традиція, яку треба зберегти у всій її. чистоті й недоторканості.

Як набридло! Одне й те ж з року в рік, з класу в клас. Таке неподобство! Валентин затіває безглузду історію, але в ній хоча б прозирає особистість, індивідуальність; він не боїться ввійти в чужу квартиру, покласти набір; він виріс в інший час — у той далекий час влаштовували маскаради, жартували, містифікували й нічого не боялися. Чому ж він, Юра, має жити за чужими для нього законами? На диспуті він декларував свою незалежність, своє бажання бути самим собою. Отож він і буде самим собою. Його приятель закоханий, хоче зробити подарунок, робить у не зовсім звичній жартівливій формі. Що тут ганебного?

Пролунав дзвінок. Усі потяглися в класи й кабінети. Коридор збезлюднів.

Юра вийняв з клітки портфель, відкрив, видобув ключі, один великий, другий маленький для французького замка, поклав у кишеню, поставив портфель у ящик і спустився сходами.

На першому поверсі біля вішалки здибався з Сашою Панкратовим.

— Ти куди? — запитав Саша.

На рукаві в нього була червона пов'язка — знак чергового по школі. В іншій ситуації Юра не звернув би уваги на цю дрібноту, хоч і з червоною пов'язкою на рукаві. Але страх ще не минув і він розгублено промимрив:

— Я вийду на хвилинку, віддам батькові ключ від квартири, свій він загубив. Зараз повернуся.

Валентин Валентинович уже чекав на нього. Юра передав ключі.

— Коли у вас обід?

— З дванадцятої до першої.

— За чверть о першій я поверну ключі.

— Тільки не запізнюйтесь, бо зачинять двері.

— Не турбуйся; може, прийду раніше.

— Це було б дуже добре.

— Поки що!

— Поки що!

На дверях стояв Саша Панкратов. Ідіот!

— Ти чого тут стовбичиш?

— Замкнути двері.

— Я можу зробити це сам.

Юра зайшов у школу. Саша замкнув двері. Попереду — дві години томливого чекання. Треба робити фізику, але Юра пішов в історичний, там була Люда: чи не вийде вона до своєї клітки, раптом знадобиться портфель…

Люда конспектувала, з кабінету не виходила.

Дзвінок провістив велику перерву.

Вигукуючи: «Розподіл! Розподіл!», усі висипали в коридор, помчали вниз сходами, шалено загрюкали кулаками в зачинені двері їдальні: «Розподіл — відчиняй!..»

Яша Полонський прокричав:

Двері відчинились. Розштовхуючи один одного учні ввірвалися в їдальню, всілися за довгі, криті клейонкою столи. На кінці стола — каструля з супом, по краях — алюмінієві миски й ложки, в середині — таріль зі скибками чорного хліба, його одразу ж розхапали, кожен хотів дістати окраєць… Юра вийшов з класу за Людою.