Усі засміялися, крім Люди. Їй було ніяково. Навіщо затіяла все це? Він був терпимий там, у ресторані, а тут, у їхньому домі, це чужий чоловік, невідомий, банальний. Цей натяк на знатне походження — яка дешевина! Батьки загинули в залізничній катастрофі — брехня.

А Микола Львович думав про те, що сказав йому Миша Поляков. Усе-таки він не допускав, що його Андрій, товстий, незграбний, добрий і, між іншим, досить здібний хлопчик, росте бандитом. Ось і Люда підтверджує, що він приятелює не з Вітькою Буровим, а з Льонею Панфіловим, сином комірника.

— А все-таки в чому справа з Вітькою Буровим? — запитав він обережно, намагаючись не стурбувати Ольгу Дмитрівну — вона так нервувалася, коли про це йшлося.

Люда мовчала.

Відповіла Ольга Дмитрівна:

— Діти бояться його. Якби можна було виїхати з цього будинку, я виїхала б.

— Певно, він погано впливає на дітей, — сказав Валентин Валентинович. — Ми в диткомісії часто стикаємося з такими ситуаціями: один дорослий йолоп псує хороших підлітків. Я можу вам пообіцяти навести там порядок. Мені, як колишньому дворовому хлопчику, це буде не дуже важко.

Знову фальш! Граф перетворюється в дворового хлопчика. Що за дурниці?!

— Вітька непоганий хлопець, — встряла Люда, — я його знаю тисячу років. Просто він пнеться зображати з себе грозу Арбату, вожака й отамана. І в нас дуже хороший двір, ми в ньому виросли, і ніякого особливого порядку наводити нема потреби.

Валентин Валентинович здивовано глянув на неї; її визивний тон був для нього несподіваний, щось він проґавив, щось вислизнуло від нього, десь дав маху? А може, все це стосується не його, а матері, батька… Ні, вона прямо й неприязно дивиться на нього…Валентин Валентинович навіть на якусь мить розгубився, не знаючи, що сказати.

Виручила поява Андрія в замазаній крейдою сорочці.

— Я тобі загадала бути вдома! — суворо проказала Ольга Дмитрівна.

— Я вдома, — відповів простодушно Андрій.

— Щоразу тебе доводиться кликати, — так не можна, Андрюшо. Ти дуже брудний. Вмийся, повечеряй — вечеря на кухні, — зроби уроки й лягай спати. Двері на ланцюжок не бери, щоб не було як минулого разу…

— Я здогадуюсь, що було минулого разу, — всміхнувся Валентин Валентинович — він уже стямився. — Богатирі саме так і повинні спати.

Ольга Дмитрівна підняла з підлоги портфель чоловіка, поставила на письмовий стіл.

— Пора, мабуть? Трамвай довезе нас тільки до Охотного.

— У нас ще досить часу, — відповів Навроцький.

Його неквапливість з'ясувалась, коли вийшли на вулицю.

Коло тротуару стояв відкритий автомобіль. За кермом сидів шофер у шкірянці та шкіряних крагах.

Валентин Валентинович відчинив дверці:

— Прошу!

— Навіщо це? — поморщився Микола Львович.

— Не хотілося, щоб наших дам штовхали в трамваї.

Діти ще спали. Микола Львович і Ольга Дмитрівна пили ранкову каву. Ольга Дмитрівна в халаті, Микола Львович у домашній куртці.

Учорашня вистава йому сподобалася, давала привід для роздумів. І перед ним свого часу стояли ті ж питання: співробітництво з новою владою, визнання нових господарів країни. Були роки розрухи, здавалося, все розсипалось на порох. Однак відновлено господарство, працюють заводи й фабрики, як працювали раніше, відчуження між владою і технічною інтелігенцією зникає. І треба працювати. Для блага Росії.

Ольга Дмитрівна відчувала його настрій, усміхалася й мовчала…

Бог послав йому добру вродливу дружину, вірну супутницю життя. Вона вчилася співу, її навіть запрошували в оперету (знову оперета, щастить йому на оперети), але сама не захотіла собі такої долі. Вони двічі їздили за кордон, у Париж і Лондон, але й ці поїздки вона майже ніколи не згадувала, обдарована рідкісним талантом радіти з того, що в них є, любити те, чим володіє, і не говорити про те, чого немає; навіть тоді, коли було важко, вона викручувалася, як могла, щось продавала, тягнула сім'ю і зуміла зберегти веселу вдачу, мовби прожила легкі, безтурботні роки, не знала голоду й злигоднів, страху дитячих хвороб і всього, що вона зазнала й пережила.

Налити ще кави? — пошепки запитала вона, щоб не розбудити Андрюшу, котрий спав на канапі.

— Налий. Смачна сьогодні кава.

Вона кивнула кучерявою головою. І цю рису вона зберегла — любила, коли її хвалили. Та їй кортіло обговорити вчорашній похід…

— Ну, як він тобі?

— Занадто обхідливий, — відповів Микола Львович.

— Але без лакейства…

— Іще: занадто зібраний, занадто насторожі… Мені здається, що Люда не дуже ним зачарована.