— Prego, signore, — почув він коло себе напрочуд ніжний юний голос. Якась дівчина хотіла просунутися ближче до паперті, з якої промовляв падре Гавацці, і трошечки відсторонила його рукою.

— Прего, синьйорина, — дав їй пройти молодий чоловік і мимоволі глянув на неї, і в першу мить йому захотілось скинути окуляри, начебто він не міг довіряти їм зараз, начебто вони могли ошукати, — а насправді ця дівчина не могла бути такою несподівано чудесно-гарною, немов саме втілення ідеальної італійської краси. Вона теж глянула на нього, машинально, так як на кожного, хто дав би їй дорогу, і так само машинально усміхнулась тою простою, нічого не значущою усмішкою, що рониться в натовпі, мимохідь, без думок, без якогось бажання, просто від звички бути чемною, доброю, від внутрішньої повноти життя. Усміхнулася — і вже подалася далі, наперед, і тільки видно було голівку в чорному тонкому мереживному шарфі, накинутому на чорні кучері. Вона ще раз оглянулася, не на нього, ні, за нею поспішав, протискувався невеличкий на зріст сухорлявий чоловік.

— Падре! я тут! — кинула вона йому. — Не відставай!

— Прего, грація, грація прего, — кидаючи праворуч і ліворуч, прошмигнув у юрбі за нею батько, і вони обоє зникли з очей молодого чоловіка, і він знову перетворився весь у слух і увагу, бо він не все добре розумів.

Але десь, у глибині, закарбувався і цей образ — тонке живе, трохи видовжене обличчя, темні очі, вологі від сліз зворушення, темні кучері, що вибилися з зачіски, усмішка, вронена за звичкою. Ще рука з довгими тонкими пальцями, яка ледь відсторонила його...

Та він одразу примусив себе переключитися. В голові вже складалися цілі сторінки статті, яку він напише про ці знаменні дні в Неаполі, про Гарібальді, падре Гавацці, який так застерігав від дипломатії закулісних змов, настійно звертався до журналістів. А він же сам і був журналіст, правда, не італійський, і не для італійських газет чи журналів збирався він писати і не італійцям, а рідним росіянам у свій рідний російський «Современник», бо це був російський літератор-журналіст Микола Олександрович Добролюбов.

Сюди його загнала хвороба. Його оглядали й трохи лікували в Парижі, в Швейцарії, а потім лікарі наказали їхати до Італії і лікуватися тут. Часом йому здавалося, що стає краще, часом він переставав вірити і лікарям, і лікам.

У Петербурзі йому і хотілось, і не хотілось їхати за кордон. Адже одна справа, коли їде здорова людина, та ще й не з порожніми кишенями. А у нього все складалось негаразд у його особистому житті. Дуже негаразд було із здоров'ям, він це відчував, хоча намагався заспокоїти друзів. Друзі самі бачили, що Миколі Олександровичу зле, але, правду кажучи, і не уявляли, до якої міри, бо він сам бадьорився і не терпів розмов про здоров'я, лікування, лікарів. Лише одного разу прорвався сумний жарт. Родичі з Нижнього Новгорода набридали питаннями — що з ним, чого їде за кордон, чому не приїздить до них відвідати сестер. Надокучали йому настирними питаннями й порадами люди, зовсім далекі від його життя, інтересів, роботи, але — родичі! Писали частіше не безпосередньо йому, а дядькові, який жив з молодшими братиками в Петербурзі — їх трьох перевіз і утримував Микола Олександрович. Дядько щоразу і в Петербурзі, і потім в листах переказував усі ці родичанські піклування, і Микола Олександрович врешті порадив: «Написали б ви їм найкоротше, що я помираю і за кордон за саваном поїхав, — от вони і відчепилися б».

Це, звичайно, був жарт. Про смерть він не думав.

Мало хто з читачів, особливо молоді, які нетерпляче чекали й виривали один у одного черговий номер «Современника» й жадібними очима шукали перш за все його статті, часто і не підписані або підписані псевдонімом, але ж вгадували за стилем, за гостротою сміливої думки, за новою концепцією — так писав тільки Добролюбов, — мало хто з цих читачів уявляв, що цьому критикові, який прийшов на зміну Бєлінському, усього лише двадцять п'ять років!

Правда, вже починав лунати голос зовсім юного, задерикуватого, схильного до найрадикальніших несподіваних висновків — Дмитра Писарєва. Але він тільки починав. А голос Добролюбова лунав уже зріло, вагомо, і з ним найдужче рахувалися в «Современнике» його старші колеги й друзі — Чернишевський і Некрасов. І вони знали, що треба його зберегти, і нап.олягали на тому, щоб він їхав лікуватися.

От він і опинився в Італії. В Італії.

Добролюбов хотів сам побачити й розібратися в усьому, і він розумів, що хоч яка величезна справа національного визволення, національного об'єднання всієї Італії — це лише перший крок у справжньому відродженні всього народу. Цей перший крок можуть зробити всі італійці — в ньому зацікавлена і верхівка, і навіть король П'ємонту, а що потім матиме від цього народ Італії? І п'ємонтський король Віктор-Еммануїл, і перший його міністр Кавур зрозуміли, що без Гарібальді нічого не вдіють, народ вірить лише Гарібальді, а Гарібальді так любив Італію, так жадав усім своїм єством визволення від чужоземного ярма і об'єднання, об'єднання перш за все, що він, республіканець, в даному разі поступився тимчасово своїми республіканськими переконаннями. Свою перемогу він віддав королю, і що ж — він став і королю, і Кавуру не тільки непотрібним, а просто небезпечним, бо він хотів далеко більшого для народу.

Російський літератор Микола Олександрович Добролюбов багато зрозумів у всіх інтригах і підступній політиці лібералів, які йшли на угоду і з французьким імператором Наполеоном III, і з папою і боялися, що запал народу під проводом Гарібальді перейде в справжню революцію, тому обплітали Гарібальді своїми тенетами.

Вони мали рацію, що боялися народного вибуху, революції. Микола Олександрович восени 1860 року на власні очі бачив в'їзд Гарібальді в Неаполь під час зустрічі з королем.

Гарібальді був схожий на портрети, які бачив Добролюбов, — благородна постать, благородне обличчя античного героя, і в той же час жоден портрет не міг передати в повній мірі тієї чарівливої простоти, якою світилися сині ясні очі.

До Неаполя на короткий час прибув п'ємонтський король Віктор-Еммануїл. Під його егідою тепер мала бути вся частина об'єднаної Італії, боротьбу якої очолив Гарібальді і, вірячи, що так треба для Італії, відійшов на другий план, віддавши перемогу — власне, королівську корону — Віктору-Еммануїлу. Гарібальді вірив, що так краще для справи об'єднання.

Народ вітав його, Гарібальді. Віктор-Еммануїл супився і хвилювався. У короля немов не вистачало сили навіть на роблену усмішку, якою треба було привітати людей.