Але там, у цьому ж Ватікані, за стіною, що відмежовувала від залів Рафаеля, його станціє, від Сікстинської капели, вже багато віків плутав таємничий зловісний лабіринт клерикальної держави і мав свої палати папа. У страсний тиждень він мав сам правити відправи у Сікстинській капелі, а у вербну неділю — в соборі святого Петра.

— Ми мусимо бути на відправах папи в соборі і в Сікстинській капелі, — такими словами, та ще сказаними категоричним тоном, зустріла Марія своїх постійних супутників, до яких ще приєднався сусіда по дому, один швейцарець, якого дуже полюбили всі діти з ближніх будинків.

— Бути в Римі і не бачити папи! — удавано осудливо мовив і Єшевський.

— Вас схопив уже азарт туриста? — спитав сусіда-швейцарець.

— Усе, усе разом! — відповіла Марія. — Я хочу бачити папу, я хочу бачити народ у дні найбільших релігійних свят, адже італійці так палко, пристрасно вірують! Я хочу бачити всі їхні врочисті церемонії, і я рада, що ми опинились у Римі саме на великдень.

— А я волів би краще опинитися під час карнавалу, хоча вже й спостерігав його. Оце видовисько незрівнянне, і справді треба саме на карнавалі бачити італійців! У церкві — це зовсім не те.

— Ви вже не раз бували тут, тому так спокійно ставитесь до всього, — заперечила Марія. — Та тільки як нам дістати квитки?

— Скрізь і завжди усім хочеться побувати на таких церемоніях, як на прем'єрах у театрі, — сказав швейцарець.

Вона даремно хвилювалась — люб'язний швейцарець приніс їй з поштивою усмішкою квиток на відправу у вербну неділю. Йому дуже хотілося прислужитися цій чарівній дамі! Але напередодні Марії вже надіслали з російського посольства квитки на всенький страсний тиждень! Це вже потурбувався професор, та, звичайно, вона про це не сказала швейцарцю — подарунки треба вміти приймати і не затьмарювати насолоди даруючого!

Вона була страшенно задоволена, що піде, і — розчарована, коли пішла.

Це справді була ніяка не релігійна відправа, — швейцарець мав рацію, — своєрідна театральна вистава, навіть не прем'єра, бо учасники зовсім не хвилювались, як артисти на прем'єрах, а виконували свої ролі завчено-машинально, бо виконували їх .багато років, а до того багато років бачили, як виконували інші, їхні попередники.

Єшевський побачив: Марія Олександрівна ледь стрималась, щоб не чмихнути, коли, на ношах у кріслі винесли папу — невеличкого, з круглим байдужим, навіть добродушним обличчям.

— Наче пиріг! — шепнула Марія.

Ніякісінького натхнення, врочистого піднесення не побачила вона на обличчі намісника Петра на землі — тільки втома й байдужість. Він сидів під балдахіном, з обох боків його обмахували павичими опахалами.

Поперед нього спочатку пройшли кардинали в довгих червоних мантіях і високих клобуках, потім єпископи, каноніки, різні високі чини чорного війська, що нагадували часи інквізиції, потім звичайне військо у незвичайному одязі — швейцарські латники у середньовічних убраннях, загони папських гвардійців. Від усієї .червоної, золотої пишноти аж очі сліпило. Усі в церкві стали навколішки, але Марія помічала лише цікавість на обличчях, навіть не можна було сказати — молільників, молільників не було, були цікаві глядачі. Одна тільки жінка, явно іноземка, що виявилось з її запитань, стоячи поблизу Марії навколішках, плакала розчулено. Зараз у цей славетний собор святого Петра можна було попасти лише по квитках, і більшість була така, як вона сама, — цікаві глядачі у справжнісінькому театрі. Але ні, вона помиляється: цей вдосконалений театр — це ж величезна, ще непоборима сила. Яка сила у цього байдужого, з обличчям втомленого хазяїна, папи, у зловісних кардиналів, деяких висхлих, наче кістяки, з обличчями хижих птахів, зголоднілих хижаків, а деяких відгодованих, випещених. І не можна сказати про якусь тупість, глупоту, ні, ні в якому разі, бо в багатьох погляди горіли таким злим розумом і хитрістю, що, певне, моторошно було б глянути сам на сам у живі очі. Це були очі суддів-інквізиторів, які одним поглядом, одним невблаганним рухом руки, не замислюючись, посилають на смерть, на вогнище, в темниці фортеці Святого ангела. І нічого християнського не було в них, нічого спільного з тими першими неофітами, що при світлі смолоскипів спускалися в катакомби і там молилися з відданою вірою і самозреченням, і там ховали своїх перших мучеників за віру. О! Катакомби справили на Марію куди глибше враження!

Їй захотілося швидше з цього театру на свіже повітря. Нарешті кінець урочисто театральної відправи.

— Вийдемо тим ходом! — кивнула Марія професору й Саші. Саша знав — Марія не може піти з собору святого Петра, куди вони вже приходили кілька разів, щоб не затриматися хоч би на хвилинку коло «Пієти» Мікеланджело.

Вже витиснувшись із натовпу і переводячи подих, Єшевський сказав:

— Справді, треба погодитись з вашим улюбленим Стендалем:

«Яку' радість могло б дати перебування в античному Римі, коли б волею злої долі на його грунті не виник як найбільша образа — Рим попівський».

— Але ж не забувайте, — мовила Марія, — Стендаль не тільки захоплювався античним і іншим мистецтвом Рима, він був зв'язаний і з карбонаріями! Погляньте на майдан — скільки тут їхніх синів і дочок!

На майдані була сила-силенна людей, живих людей, — не глядачів, а палких римлян, італійців з гарячими серцями, жадобою волі, хай у більшості ще віруючих і в мадонну, і у всіх улюблених святих, але в той же час вже пройнятих зневагою до абатів, монсиньйорів і, головне, — з вірою і любов'ю до свого Гарібальді, якого чекали, чекали! Та він, незрозуміле для більшості чому, після свого славетного, героїчного походу «тисячі», тріумфальної перемоги в Неаполі, знову поїхав на свою Капреру. Але ж він сказав: «Рим або смерть!»

Переказували його слова: «До побачення — в Римі!»

Так, Рим був володінням папи, в тенетах європейських дипломатичних інтриг, ще Венеція була під п'ятою австрійців, у Турині домовлялись король Віктор-Еммануїл, Кавур, інші міністри, але народ, весь народ Італії бачив у об'єднанні своє визволення і вірив Гарібальді! Це розуміли король і міністри і поки що загрібали жар його руками, бажаючи об'єднання і боячись народного запалу, коротко кажучи — революції.

— Ви пам'ятаєте, — сказала Марія, — рядки Альфієрі: «Siarn servi, ma servi ognor frementi!» Так, ми раби, але повстати ми готові!