— Нічого, не турбуйтесь, синьйоре Чезаре, — заспокоїв його Микола Олександрович. — Я й сам зможу поїхати або почекати вас.

— Знаєте що? — підняв палець угору лікар. — Туди збираються мої добрі знайомі, друзі мого брата, мессінського юриста, котрий зараз у Флоренції, і вони збираються туди, а деякий час гостюють тут. Дуже милі люди. Я познайомлю вас з ними. Вам не завадить трохи розважитись і хоч на день відірватись від письмового столу. І треба скористатися прекрасною годиною і відносним спокоєм у наш неспокійний час у нашому неспокійному місті. Завтра я познайомлю вас із моїми мессінськими друзями.

Він не сказав більше нічого про своїх мессінських друзів.

Микола Олександрович і не розпитував, бо лікар поспішав, та й не замислився над цим — мало з ким доводиться знайомитися в подорожах.

Про брата лікар Чезаре говорив мимохідь, натяками.

«Недарма, — подумав Микола Олександрович, — Гондон писав, що в опозиції неаполітанському урядові без числа медиків та адвокатів!»

Другого дня, до траторії, де умовились зустрітись, точно в призначений час з однієї сторони підходив Микола Олександрович, а з другої — лікар Чезаре з невеличким на зріст чоловіком і... панночкою, тією самою панночкою, яка майнула вчора в натовпі під час проповіді падре Гавацці.

Микола Олександрович зняв окуляри, протер їх, надів знову Так, справді, це була вона — не така схвильована, як там, без сліз зворушення на очах, але така ж юна, гарна, приваблива справді втілення італійської краси!

Це було восени 1860 року

8

Синьйору Марію привів до лікаря Чезаре синьйор Ніколо Добролюбов. Це вже було навесні 186І року, і за ці кілька місяців лікар і неслухняний пацієнт стали щирими друзями.

Синьйор Добролюбов, рекомендуючи даму, сказав, що синьйора Марія його землячка, відома у них на батьківщині письменниця, прибула до Неаполя із сином і своїми співвітчизниками. Один з них зараз захворів. Чи не буде лікар такий люб'язний і не огляне його?

Молода жінка не виглядала дуже стурбованою, у неї навіть був веселий вигляд. Вона, приязно усміхнувшись, бездоганною французькою мовою пояснила, що, напевне, зараз нічого страшного нема, але цей добродій перед подорожжю переніс плеврит, і навіть коли він зараз трохи застудився, — краще одразу вжити необхідні заходи. Це ж так прикро — приїхати в чарівний Неаполь і захворіти! Його найдужче непокоїть те, що треба, певне, полежати кілька днів, отже, краще, коли це накаже лікар, а не його супутники.

Лікареві рідко подобалися дами — іноземки, форестьєра, завжди вони щось удавали з себе, наче грали, правда, досить невправно, якусь роль. Ця молода дама трималась невимушене, але без тіні розв'язності та самовпевненості, і, мабуть, найменше думала, яке вона враження справляє, тому й справила якраз дуже приємне. Відсутністю манірності й церемонності вона нагадувала йому італійських жінок, але була спокійніша, розважливіша, і, звичайно, за зовнішністю одразу можна було вгадати слов'янський тип — кругловида, великі сіро-блакитні очі, русяві коси, просто закладені на гладко зачесаній голові, висока постать, досить струнка. Лікареві сподобалось, як вони просто тримаються — Добролюбов і ця синьйора. «Певне, давні друзі, — подумав він. — А друзі наших друзів — наші друзі».

Він пішов з ними і був дуже здивований, дізнавшись випадково по дорозі, що вони познайомились тільки цими днями в Неаполі, а до того ніколи не бачились.

— Ми хоча й не бачились, але поза очі були давно знайомі, навіть добре знайомі, — мовила Марія, — правда, Миколо Олександровичу?

— Ще б пак! Я такі дифірамби написав на вашу честь! — засміявся Добролюбов.

«Як він повеселішав, мій бідний синьйор Ніколо», — відзначив про себе лікар

— Хіба тільки тому, що дифірамби? — заперечила Марія. — Не думайте, що мені приємні лише ті, що хвалять. От Тургенев, Іван Сергійович, ще й як критикує мої твори, а однаково ми з ним друзі. Важливо ж зовсім не це в дружбі, щоб друзі хвалили. А щодо дифірамбів — не тим мені ваша стаття була приємна, а хоча й цим, звичайно. Навіщо таїти? Це ж природно для кожного письменника. Але найдужче тому, що я відчула, як ви мене зрозуміли, і може, навіть більше, ніж я сама. Втім, ця розмова зовсім не цікава синьйору лікареві, просимо пробачення. Ми ніяк не можемо наговоритися. Адже давно знаємо одне одного, а побачились тільки тут, — перепросила вона.

— Ні-ні, що ви, навпаки! — заперечив жваво лікар. — Я захоплений, коли бачу таку самостійну, рівноправну жінку!

— О, далеко не рівноправну, — похитала головою з усмішкою Марія. — Хіба де на світі є рівні права у жінок і чоловіків?

— Хоча я переконаний, що багато в чому жінки далеко міцніші за нас, — мовив Добролюбов. — Сприйнятливість і уява у жінок дужчі й багатші, ніж у чоловіків!

— І ви, певне, поділяєте думку Стендаля, — підхопив Чезаре, — що цілковита рівноправність жінок і чоловіків була б най вірнішою ознакою цивілізації і подвоїла б інтелектуальні сили людства, наблизила б можливість досягти щастя!

Раптом Чезаре мовив зовсім іншим, хоч і зворушливим, але водночас розпачливим тоном:

— Та інколи жінки відвойовують собі рівні права — нарівні з чоловіками гинути в боротьбі.. Ви, звичайно, чули про прекрасну Аніту дружину Гарібальді, яка поділяла всі труднощі його боїв та походів і загинула в одному з найважчих. Але, можливо, ви не знаєте, а це ближче до вашої професії, редактором першої газети в Неаполі «Monitoro» була видатна жінка — Елеонора Фонсера. Я був тоді надто малим і не пам'ятаю її, та лишились просто легенди щодо її розуму, краси, енергії. Неаполітанці запевняли, що це була найчарівніша жінка на світі. Кінець її жахливий. Я не буду переказувати історії тих революційних подій двадцятих років у Неаполі, врешті, відомо всім — перші паростки волі були зломлені, австрійці зайняли Неаполь, загнали сотні людей у в'язниці, страти йшли за стратами. Нашу прекрасну Елеонору Фонсеру повісили. Та й перед смертю вона не здригнулась, не зрадила своїх переконань, була смілива й горда з ворогами.