* * *

А з Добролюбовим було погано. Дуже погано. Невже він сам цього не відчував? Лікар Чезаре дивувався — його пацієнт працював, так гаряче усім цікавився, знайомився, розпитував — наче і не звертав уваги на свій кашель, температуру, часті шлункові слабування. Він просто не хотів думати про хворобу. Про хворобу, яка так непокоїла лікаря Чезаре.

Але й досвідчений лікар Чезаре не помічав, що цей глибокий, винятково розумний чоловік, який, зі слів синьйори Марії, має такий величезний вплив на батьківщині, захворів ще й іншою хворобою, і до цього спричинилася юна приятелька лікаря, дочка старого друга з Мессіни, чарівна красуня Індегольда.

...Індегольда. Яке дивне, нечуване досі ім'я. Що їх зблизило? Той швидкий погляд у натовпі, коли слухали падре Гавацці і сльозинки затремтіли на її довгих віях?

Микола Олександрович згадував подорож до Помпеї і як вони вдвох зупинилися на порозі руїн житла тисячолітньої давнини і вдвох прочитали викладені мозаїкою літери «Salve». Наче саме їх привітали, і як вона цьому зраділа! А потім цікаві розмови утрьох — її, батька, його — Добролюбова, а потім уже в темряві повернення в екіпажі до Неаполя, вогні над затокою і спів на березі «Санта Лючія», коли й їхній веттуріно почав підтягати, і зовсім тихесенько вона:

О, dolci Napoli,

О, sol beato...

Хоч не видно було, Добролюбов угадав, що Індегольда усміхається, щаслива з подорожі, ночі, пісні...

Santa Lucia,

Santa Lucia!

Потім зустрічі тільки з нею. В Неаполі. П'янкими весняними вечорами. Він думав, — що в ньому, чужому зовсім, далекому, зовні незграбному й нецікавому, — що її притягало? Як досі не щастило Миколі Олександровичу в особистому житті!

Та зараз, несподівано для себе, Добролюбов наче сп'янів, і незрозуміла прихильність дівчини розбуркувала неймовірні бажання і думки. Але невже вона зможе його полюбити? Певне, це все весна в Неаполі, і вони обоє захоплені подіями, життям міста, країни, і це так зближує їх.

Він знову писав вірші. Не тільки памфлети «Якова Хама» для «Свистка» на злободенні політичні теми. Ліричні вірші для себе, які нікому не показував.

Але й у ліричних віршах пробивалась та ж звичка дивитися на все критично, навіть на себе.

А втім, він відчував себе молодим, яким був насправді, і в прощальний вечір, — як це трапилось непередбачене, а тому, може, так чудесно, — що, прощаючись і стискаючи її тонкі довгі пальці, він дивився так близько на її лице, і ніяк їм обом не хотілось розлучатись і думати, що вони ніколи не побачаться. Раптом вона обняла його.

З жалю? З любові?

І те, й друге майнуло в голові, але ці думки не затримались, не могли затриматись. Вони сиділи над морем довго-довго, і вона казала, що, звичайно, так, вона буде його дружиною і вони чудово житимуть, де він захоче — у Флоренції, Неаполі, чи в Римі, чи в Мессіні, де захоче.

— Лікар Чезаре казав, що вам треба обов'язково жити в Італії, і ви будете зовсім, зовсім здорові!

— А ви поїдете зі мною в Росію? — спитав він.

— Звичайно, поїду, адже я буду вашою дружиною, — не замислюючись, відповіла вона. — Але з умовою, — додала з грайливою лукавою усмішкою, — ви знаєте, коло Неаполя щороку на честь Мадонни влаштовують свято, збираються дівчата з околишніх селищ, приходять і міські, танцюють під музику тамбуринів і кастаньєт, з квітами, вінками на голові. Це дуже веселе і поетичне свято, я була вже на ньому, і знаєте, раніше часто дівчата в шлюбному контракті ставили умову, щоб чоловіки водили їх щороку на це свято. От і я ставлю умову — привозити мене на це свято до Неаполя! Згодні?

— Згоден, згоден! — відповів Микола Олександрович, цілуючи їй руки й милуючись нею. — А чи буде згоден ваш батько на наш шлюб? — раптом спитав він.

— Я певна, що так. Ви йому подобаєтесь. І чому б він був проти мого щастя? Я напишу вам про все з Флоренції, ми ж завтра вранці їдемо, але це нічого! Може, й ви приїдете до нас у Флоренцію?

Вона говорила, і все здавалось таким ясним, можливим. Не хотілося думати про якісь труднощі, незвичайні обставини. Хоч раз у житті можна ж не думати про обставини, ускладнення, а просто бути щасливим?

* * *

Як добре, що саме зараз у Неаполі з'явилась Марія Олександрівна і вони так щиро потоваришували!

Вона сміялась, що він «ловець душ людських». Він її душу майже впіймав. Та вона й не пручалася дуже, ця жива душа.

Стільки треба було переговорити. Вони ніяк не могли наговоритися, як давні друзі, що довго були в розлуці, й тепер усе треба розказати.

Минуло кілька місяців, як він приїхав із батьківщини, але ж вона вже два роки не була там. Два роки! Микола Олександрович наче завжди був у самому центрі, у самому вирі життя Він розповідав, що робиться в столиці не лише в колі журна лістів, літераторів, а скрізь: про настрої в університеті, серед військових їй було тепло й сумно від спільних спогадів про Та раса Григоровича, якого Добролюбов і добре знав, і любив, і поважав. Вона мимоволі порівнювала ставлення Тургенева і Добролюбова до Тараса Григоровича і до всіх рідних їй українських справ. У Тургенева було багато людяної доброти, співчуття до Шевченка. Як він гаряче взяв участь у справі викупу братів і сестер Тараса Григоровича! Була цікавість до поета, до української мови, цікавість художника, майстра, а для Добролюбова Тарас Григорович був боєць-однодумець, якого ніщо не скорило, не зломило, він був навіть у деякій мірі зразком непри миренності. Тургенев не любив Куліша. Як людина, він був чужим для нього, як письменник — зовсім нецікавий, а Добролюбов розумів, яку шкоду робить Куліш своїм обмеженим націоналізмом, своїми хуторянськими настановами в молодій українській літературі, і він був для нього у ворожому таборі, як і російські ліберали. А Тарас Григорович втілював у собі ті демократичні революційні ідеї, які були вірою для Добролюбова, і його безмежна любов до України не була для цього перешкодою, навпаки, усім своїм єством Кобзар дійшов до вищого розуміння потреб не тільки свого рідного, а кожного народу: потреб єднання проти спільного лиха, а не відгородження національними перегородками.

І до всього українського у Добролюбова не було ледь зверхньої спокійної цікавості. Він розповів Марії, що познайомився з другом Шевченка — підполковником Красовським. Скільки у нього, Добролюбова, було скрізь зв'язків! Красовський надзвичайно цікава, розумна і в той же час скромна людина. Він повернувся перед тим з Італії, де їздив і на Капреру, до Гарібальді — цікаво ж було познайомитись з Гарібальді, побачити італійського героя на власні очі! Але Марія, звичайно, зрозуміла, що не тільки для того, щоб «побачити», їздив Красовський. Вона не спитала, вона взагалі мало допитувалась. Що можна, Микола Олександрович скаже.