У тунелі почався страшний біг — біг заради життя, про який потім писали всі газети.

Чим далі бігли юрмища, тим несамовитішою ставала їхня лють. Тунельники трощили склади, машини, і їхній страх та гнів не вгамувалися навіть там, де ще горіло електричне світло. І коли їм уже не загрожувала небезпека — по них приїхав рятувальний поїзд,— вони накинулись один на одного з ножами й револьверами, аби лиш потрапити на вагон першими.

Коли глибоко в тунелі сталася катастрофа, у Мак-Сіті була ще ніч. Небо насупилося. Величезні важкі хмари тьмяно відсвічували похмурим багрянцем у заграві нічних випарів найбезсоннішого міста цього безсонного часу.

Мак-Сіті двигтіло й гуло, як удень. По землі до самого обрію неспинно пливли розпечені потоки лави, над якими злітали іскри, спалахували язики полум'я, клубочилася пара. Міріади вогників хаотично снували туди-сюди, мов інфузорії під мікроскопом. Скляні дахи машинних залів на терасах уздовж в'їзду в тунель блищали, ніби зелений лід у зимову місячну ніч. Настирливо лунали дзвінки й свистки, довкола гриміло залізо, здригалася земля.

Поїзди мчали в тунель і з тунелю, як звичайно. Гігантські механізми, динамо-машини, насоси, вентилятори бадьоро перестукували й гули в чистісіньких залах.

Стояла прохолода, і робітники, що поверталися з тунелю — там було жарко, як у духовці,— мерзлякувато тислись один до одного. Тільки-но поїзд зупинявся, вони, цокаючи зубами, бігли до буфету випити гарячої кави чи грогу. Потім з веселим гамором ускакували до трамваїв, що розвозили їх по робітничих казармах та будинках.

Відразу на початку п'ятої години розлетілася чутка про те, що в тунелі сталося лихо. У чверть на п'яту збудили Гаррімана, і він, заспаний, мало не падаючи від утоми з ніг, з'явився в головній конторі.

Гарріман був енергійний, рішучий чоловік, загартований на бойовищах праці. Та саме сьогодні стан у нього був жалюгідний. Він цілу ніч проплакав. Напередодні ввечері Гарріман одержав телеграму, в ній повідомлялося: його син — єдине, що залишилось у нього в житті,— помер у Китаї від лихоманки. Тяжке, страшне було його горе, і кінець кінцем він, щоб заснути, випив подвійну дозу снодійного порошку. Гарріман спав ще й тепер, коли дзвонив по телефону в тунель,— він хотів довідатися про катастрофу детальніше. Ніхто нічого не знав, і Гарріман апатично, байдуже сидів у кріслі й спав з розплющеними очима. Тим часом спалахувало світло в сотнях робітничих будинків. На вулицях чулися голоси й шепотіння — те перелякане шепотіння, що його, хоч як дивно, чуєш навіть у глибокому сні. Почали сходитися гуртами жінки. З південних і північних селищ повз блискучі скляні дахи над трасою тунелю до головної контори сунули темні юрми жінок та чоловіків.

Вони збиралися перед непривабливою високою будівлею, і коли тут утворився великий натовп, у його гущі почулися вигуки:

— Гарріман! Ми хочемо знати, що сталося!

До них вийшов службовець. Його байдужа міна викликала в людей роздратування.

— Ми самі до пуття нічого не знаємо.

— Геть цього клерка! Клерк нам не потрібний! Нам потрібний Гарріман!.. Гарріман!

Людей надходило дедалі більше. З усіх боків вигулькували темні гурти і вливалися в натовп перед будівлею контори.

Нарешті з'явився сам Гарріман — стомлений, блідий, старий і заспаний, і сотні голосів прокричали йому різними мовами і з різними інтонаціями те саме запитання:

— Що скоїлось?

Гарріман дав знак, що хоче говорити, і запала мертва тиша.

— У південній штольні, де бурильна машина, стався вибух. Більш нічого ми не знаємо.

Гарріман ледве розмовляв, язик у нього був ніби дерев'яний.

Йому відповів дикий рев:

— Брехун! Шахрай! Ти не хочеш сказати нам правду!

В обличчя Гарріманові вдарила кров, очі від гніву витріщилися, він спробував опанувати себе, говорити далі, але голова не працювала.

Гарріман повернувсь і пішов до приміщення, хряснувши за собою дверима.

У повітрі пролетів камінець і розбив вікно на першому поверсі. Видно було, як один із службовців кинувся з кімнати.

— Гарріман! Гарріман!

Гарріман знов з'явився у дверях. Він умився холодною водою і трохи прочумався. Цей сивий чоловік був червоний як рак.

— Що за неподобство — бити вікна?! — голосно крикнув він.— Я вам сказав усе, що ми знаємо. Майте ж розум!

У натовпі безладно залунали голоси:

— Ми хочемо знати, скільки загинуло людей! Хто загинув? Імена!

— Ви — стадо безмозких, божевільних жінок! — люто закричав Гарріман.— Звідки мені так одразу про це знати? — Він неквапно повернувся і знову зник за дверима, вилаявшись крізь зуби.

— Гарріман! Гарріман! Жінки посунули до дверей.

Зненацька градом посипалося каміння. Люди, які звичайно без вагань додержуються приписів юстиції, в такі хвилини створюють — відповідно до вродженого почуття справедливості — власні закони й негайно, не довго думаючи, їх застосовують.