Юрба вдерлася на станцію. Ніхто з них не знав, як влаштовані станції. Вони чули тільки, що тут є запломбовані ящики з провізією, і їх треба лише відкрити.

У темряві почулись удари, тріск. Ніхто, власне, не хотів їсти,— страх прогнав відчуття голоду. Та коли люди побачили продукти, в кожного прокинувся дикий інстинкт, прагнення наповнити шлунок. Усі, як вовки, кинулися до ящиків і заходилися напихати кишені продуктами. Та якби тільки це! Очманівши від жаху й люті, вони висипали на землю мішки з сухарями та сушеним м'ясом, розбивали сотні пляшок.

— Ось ліхтарі! — крикнув хтось.

Це були аварійні ліхтарі на сухих батареях, і їх треба було тільки ввімкнути.

— Стійте! Не вмикайте, я стрілятиму!

— Чому не вмикати?

— Може статися вибух!

Цих слів було досить, щоб усі застигли на місці. Від страху вони поніміли.

Але її сюди проник дим, і всі знов подалися вперед.

Раптом почулися крики, постріли. Світло! Втікачі кинулися через квершлаг у паралельну штольню. І тут вони ще встигли побачити, як удалині цілі натовпи людей боролися за місце в вагонах, пускаючи в хід кулаки, ножі, револьвери. Поїзд відійшов, і вони у відчаї падали на землю, викрикуючи:

— Маку! Маку! Стривай, ми тебе ще знайдемо!

3

Паніка мітлою вимела людей з тунелю. Тридцять тисяч чоловік вигнала вона зі штолень. А в непошкоджених штольнях робітники, почувши гуркіт вибуху, відразу припиняли роботу!

— Море прорвалося! — кричали вони й кидалися тікати.

Але інженери з револьверами в руках стримували їх. І все ж, коли до них проникла хмара куряви й почали з'являтися охоплені жахом утікачі, людей уже не могли стримати ніякі погрози.

Вони вискакували на поїзди з камінням і від'їздили.

На одній із стрілок зійшов з рейок поїзд, і десять інших, що йшли позаду, раптово поставали.

Робітники лавою посунули в паралельну штольню. Вони ставали посеред колії, кричали й зупиняли поїзди. Та вагони були вже й так переповнені, і за кожне місце спалахувала запекла битва.

Паніка росла ще й тому, що ніхто нічого не знав до пуття. Люди знали тільки одне: сталося щось жахливе! Інженери спершу намагалися заспокоїти робітників, та коли почали підходити все нові й нові поїзди із знавіснілими втікачами, які кричали: «Тунель горить!», коли з темних штолень став виповзати дим, інженерів також охопила паніка. Всі поїзди рухалися тепер до виходу з тунелю. А на шляху тих, що привозили матеріали й нові зміни робітників, з диким ревищем поставали натовпи втікачів і повертали їх назад.

Так через дві години після катастрофи в тунелі на відстані ста кілометрів не зосталося жодної живої душі. Техніки на внутрішніх станціях теж порозбігалися, і машини поставали. Тільки де-не-де на станціях позалишалось по кілька відважних інженерів.

Інженер Берман захищав останній поїзд.

Цей поїзд налічував десять вагонів і стояв у готовій частині «чистилища», де тунельники склепували залізні конструкції,— за двадцять п'ять кілометрів від місця катастрофи. Освітлення й тут було пошкоджене. Та Берман поставив акумуляторні лампи, і тепер вони кидали в дим яскраве світло.

Три тисячі робітників працювали в «чистилищі», тисячі дві вже виїхали, останню тисячу Берман мав намір вивезти на поїзді.

Вони підбігали, важко хекаючи, гуртами й, одурілі від страху, кидалися на вагони. Людей прибувало чимдалі більше. Берман ждав терпляче, вперто — багатьом робітникам «чистилища» треба було йти до поїзда три кілометри.

— Їдьмо! Рушайте!

— Треба зачекати решту! — гукнув Берман.— No dirty business now! [66] У мене в револьвері шість патронів!

Берман — коротконогий, невисокий сивий чоловік — був німець і жартувати не любив.

Він походжав туди-сюди вздовж поїзда, лаявся і кричав до голів та кулаків, що збуджено рухалися над ним У диму:

— Ану припиніть це свинство! Всі виїдете!

Берман тримав зведений револьвер напоготові. (Під час катастрофи виявилося, що всі інженери були озброєні).

Зрештою, коли погрози почали лунати досить відверто, Берман виліз на паровоз, став поруч із машиністом і пообіцяв застрелити його, якщо він рушить без наказу. На всіх буферах і ланцюгах гронами висіли люди, і всі кричали:

— Їдьмо вже! Їдьмо!

Та Берман усе ще ждав, хоч дим ставав нестерпним.

Раптом ляснув постріл, і Берман упав на землю. Поїзд рушив.

Зневірені люди в шаленій люті натовпом бігли за поїздом, та, кінець кінцем задихавшись, вибившись із сил, з піною біля рота зупинялися.

А потім юрбища тих, що зосталися, вирушили по шпалах та щебеню в чотирьохсоткілометрову дорогу. І що далі вони йшли, то грізніше лунали голоси:

— Маку, ти вже не жилець на цьому світі!

Але за ними, далеко позаду, йшли ще більші юрбища, все нові й нові, ще і ще...