На Аллана та його супутників тут ніхто не звернув уваги. Ні привітань, ні співу. Довкола метушилися змучені, знесилені, напівпритомні люди. Тут прибулим доводилося самим пильнувати, щоб їх не збила з ніг колода, що її тягли по осипу захекані робітники, чи величезна брила, яку висаджували на візок шість пар дужих, побитих рук.

Штольня залягала тут особливо глибоко — на чотири тисячі чотириста метрів нижче рівня моря. Від гарячого повітря, насиченого дрібною пилюкою, дерло в горлі. Бракувало кисню, і Хоббі раз у раз позіхав, а в побагровілого Гаррімана очі лізли на лоба, наче він задихався. В Аллана легені звикли до бідного на кисень повітря. Робочий гуркіт, юрби людей, що кидалися з боку в бік, піднесли його настрій. В очах у нього мимоволі проступив владний, тріумфальний вираз. Спокій і мовчазність покинули Мака, він снував туди-сюди, кричав, розмахував руками, і його кремезна спина блищала від поту.

Гарріман пробрався до Аллана із зразком породи в руці й підніс камінець до його очей. Потім склав руки рупором і закричав Алланові на вухо:

— Оце та невідома руда!

— Руда?! — в такий самий спосіб перепитав Аллан.

Це була крихка, аморфна порода рудувато-бурого кольору. Перше геологічне відкриття за час будівництва тунелю. Невідома руда, названа субмаринієм, містила в собі велику кількість радію, і Компанія плавильних заводів з дня на день сподівалася, що тунельники ось-ось наштовхнуться на її великі поклади. Про все це Гарріман прокричав Алланові на вухо.

Аллан засміявся:

— Це було б їм на руку!

З бурильної машини вибрався могутньої статури чоловік з рудим чубом і довгими, як у горили, руками. Вимазана брудом та маслом колона з сірою кам'яною кашею на сонних повіках. Чоловік скидався на відкатника руди, а насправді то був один із найкращих інженерів Аллана, ірландець на ім'я О'Ніл. Його права рука була закривавлена, кров змішалася з грязюкою, утворивши чорну масу, схожу на колісну мазь. О'Ніл раз у раз спльовував пилюку й чхав. Один із робітників поливав його водою, як поливають слона. О'Ніл, геть голий, повертавсь і нахилявся під водяним струменем, а потім, мокрий як хлющ, підійшов до Аллана.

Аллан привітався з О'Нілом і показав на його руку.

Ірландець похитав головою і витис своїми ручищами з чуба воду.

— Гнейс іде чимдалі сіріший і сіріший! — прокричав він на вухо Алланові.— Сіріший і твердіший. Червоний гнейс — іграшка проти цього. Доводиться щогодини міняти коронки на бурах. Ще й оця спека, чорти б її взяли!

— Скоро знов підемо вгору!

О'Ніл ошкірився.

— Ага, через три роки! — проревів він.

— Попереду немає води?

— Немає.

Раптом усі вони зробилися зелені й бліді, мов привиди: японець навів на них свій прожектор.

О'Ніл безцеремонно відштовхнув Аллана вбік — бурильна машина відходила назад.

Аллан пробув тут три зміни, потім вибрався на навантажену камінням платформу й поїхав з Гарріманом та Хоббі з тунелю. Зморені, вони вмить поснули, та Аллан і крізь сон ще довго відчував кожну перешкоду, що траплялася поїздові на його довгому чотирьохсоткілометровому шляху нагору. Скреготали гальма, платформи штовхали одна одну так, що каміння злітало на рейки. На поїзд вилазили якісь люди, лунали окрики, спалахувало червоне світло. Поїзд переповзав стрілку й надовго зупинявся. Аллан крізь сон бачив, як через нього переступали темні постаті.

— Це Мак, не зачепіть його!

Поїзд рушав, зупинявся, їхав далі. Та зненацька він помчав дуже швидко; Алланові здалося, наче вони летять, і він поринув у глибокий сон.

Прокинувся Аллан, коли яскраве денне світло немилосердно різонуло, мов блискучим ножем, йому по очах. Поїзд стояв на станції, і Мак-Сіті з полегкістю зітхнуло: «страшний суд» минув і минув щасливо. Інженери подалися до лазні. Хоббі, здавалося, заснув у своєму басейні з сигаретою на губах. Гарріман, навпаки, сопів і пирхав, як бегемот.

— Ти підеш до нас снідати, Хоббі?! — запитав Аллан.— Мод, мабуть, уже встала. Сьома година.

— Мені треба виспатись,— відповів Хоббі, не виймаючи з рота сигарету.— Вночі доведеться знову спускатись у тунель. Але на вечерю прийду неодмінно.

— На жаль, мене тут уже не буде.

— У Нью-Йорк?

— Ні, в Буффало. Випробовуємо новий тип бура — винайшов «товстий Мюллер».

Хоббі не дуже цікавили бури, він перевів розмову на «товстого Мюллера» й тихенько засміявся.

— Вчора я дістав листа від Пендлтона з Азорських островів, Маку,— сонним голосом промовив він.— Пише, що той Мюллер п'є запоєм!

— Ці німці взагалі жлуктять як коні,— кинув Аллан, миючи щіткою ступню.

— Пендлтон пише, нібито Мюллер влаштовує в садку пиятики і так напуває гостей, що вони валяються потім під столом.

Цієї миті повз них пройшов одягнений з голочки японець, який відпрацював уже другу зміну. Він шанобливо привітався.

Хоббі розплющив одне око.

— Good morning, Jap! [62]

— Працьовитий хлопець! — сказав Аллан, коли японець причинив за собою двері.