Мод поквапно й схвильовано рушила вперед, не звертаючи вже уваги на жваві розпитування Едіт. Що вони роблять? Що сталося? У голові в Мод усе переплуталося, на мить промайнула думка вернутись і замкнутися вдома, як наказав Мак.

Але тікати від нещасних людей зі страху побачити їхнє лихо — це, вирішила Мод, боягузтво. Нехай вона допоможе не багато, однак хоч що-небудь та зробить. Адже всі її знають — жінки й чоловіки, всі вітаються з нею і пропонують свої послуги, хоч би де вона з'явилась! А Мак? Як би вчинив Мак, коли б опинився тут? Він був би з ними!..

Так міркувала Мод.

Натовп наближався.

— Чого вони так кричать? — спитала Едіт уже з острахом.— А чому вони співають, мамо?

Так, люди справді співали! Що ближче вони підходили, то гучніше лунав їхній хрипкий, безладний спів. Крізь нього прохоплювалися вигуки й крики. То була ціла армія, що сунула плече до плеча через сіре звалище. І Мод побачила, як гурт людей заходився розбивати камінням паровозик вузькоколійки.

— Мамо?!.

«Що це? Мені не слід було виходити з дому»,— подумала Мод і злякано зупинилася. Та вертатися було пізно...

Її помітили. Мод бачила, як ті, що йшли попереду, показали решті на неї, а тоді раптом звернули з дороги й рушили в її бік. Потім вона з жахом угледіла, як вони кинулися бігти до неї. Та, роздивившись, що то переважно жінки, Мод знов опанувала себе.

«Це ж самі жінки...»

Раптово її сповнило безмежне співчуття до цих нещасних, і Мод пішла їм назустріч. О господи, видно, сталося щось жахливе!

Передній гурт жінок, важко дихаючи, вже підбігав.

— Що скоїлось? — гукнула Мод, і її занепокоєння було щире.

Та, побачивши вирази жіночих облич, Мод зблідла. Усі жінки здавалися безтямними, божевільними, вони були напіводягнені, промоклі до нитки, сотні очей спалахували лиховісним вогнем.

Її не слухали. Їй не відповідали. З перекошених ротів вихоплювалося різке, переможне ревіння.

— Усі загинули! — кричали їй голоси на різні лади й різними мовами.

І раптом один жіночий голос вигукнув:

— Та це ж Макова жінка! Вбийте її!

І Мод побачила — й не повірила своїм очам,— як жінка в порваній нічній сорочці, з перекривленим від люті обличчям схопила з землі камінця. Камінець прохурчав у повітрі й зачепив руку Мод.

Вона інстинктивно притягла до себе маленьку зблідлу Едіт і випросталась.

— Що вам зробив Мак? — крикнула Мод; її сповнені жаху очі блукали по натовпу.

Ніхто її не слухав.

Знавіснілі жінки, вся розлючена, дика орда впізнала її. Пролунав одностайний рев. Зненацька з усіх боків полетіло каміння, і Мод здригнулася, затремтіла всім тілом. Тепер вона бачила, що це серйозно! Мод обернулась, але кругом стояли вони — за десять кроків від неї. Вона була оточена. І в очах усіх, до кого вона звертала по допомогу свій розгублений, сповнений жаху погляд, палав той самий вогонь ненависті й безумства. Мод заходилася молитись, холодний піт виступив у неї на чолі.

— Господи... господи... врятуй мою дитину!

Та невгамовно, ніби пронизливий сигнал, репетував жіночий голос:

— Убийте її! Нехай Мак поплатиться!

Раптом чималий камінець влучив Едіт у груди з такою силою, що дівчинка похитнулася.

Едіт не скрикнула. Тільки її маленька ручка здригнулася в долоні Мод, і дитина звела на матір зляканий, розгублений погляд.

— О боже, що ви робите?! — вигукнула Мод. Вона присіла і обхопила руками дочку. Сльози страху й відчаю бризнули з її очей.

— Нехай Мак поплатиться!

— Нехай Мак знає, як нам!

Ох... Які люті постаті, які жорстокі очі! А руки все хапають і жбурляють каміння...

Якби Мод була легкодуха, якби вона впала навколішки й розпростерла руки, то, може, в останню мить ще розбудила б у цього розлюченого натовпу людські почуття. Але Мод, маленька сентиментальна Мод, зненацька відчула в собі мужність! Вона бачила, що Едіт смертельно зблідла і з рота в неї потекла кров. Каміння летіло градом, але пощади Мод не благала.

Вона раптом нестямно випросталася, притисла до грудей дитину і, зблиснувши очима, закричала у всі ці сповнені ненависті обличчя.

— Звірі! Сволота, брудні покидьки! Якби я мала при собі револьвер, я перестріляла б усіх, як собак! О звірі! Боягузливі, підлі звірі!

Цієї миті щосили кинутий камінець влучив Мод у скроню, і вона, змахнувши руками, навіть не зойкнувши, впала через Едіт на землю. Мод була невеличка й легенька, але гупнула так, наче впав стовп. З-під тіла бризнула вода.