Таку невтомну, шалену боротьбу С. Вулф провадив роками; день при дні він вичікував слушної нагоди кинутися в атаку, розгорнути наступ або відступити. Щодня давав накази своїм командувачам у п'ятьох частинах світу й щогодини вивчав їхні донесення.

С. Вулф працював бездоганно. Це був фінансовий геній, що нюхом чув гроші за багато миль. Десятки, сотні мільйонів акцій та інших цінних паперів він пересилав контрабандою до Європи, бо на американські гроші покладався лиш тоді, коли мав свою золоту резервну армію.

Він випускав проекти, що їх люди читали, як поезії Уолта Уїтмена. Як ніхто інший, С. Вулф умів потрібної хвилини тицьнути в потрібну руку потрібну суму чайових. Завдяки цій тактиці він залагоджував у менш розвинених країнах (таких, як Росія, Персія) справи, що давали двадцять п'ять і навіть сорок відсотків прибутку і вважалися дозволенними тільки серед фінансистів. На щорічних загальних зібраннях він упевнено йшов до мети, і синдикат за кілька років підвищив його платню до трьохсот тисяч доларів. С. Вулф був незамінний.

С. Вулф працював так, що його легені ходором ходили. На кожному папері, який побував у нього в руках, залишався масний слід від його великого пальця, хоч він мив руки сотні разів на день. С. Вулф виділяв цілі тонни жиру й, незважаючи на це, робився дедалі товстішим. Та коли він підставляв спітнілу голову під холодну воду, зачісував чуб і бороду, вдягав свіжий комірець і виходив з контори, то відразу ставав поважним джентльменом, що ніколи нікуди не поспішає. Він спокійно сідав у свій елегантний чорний автомобіль, срібний «дракон» якого гудів, мов сирена океанського пароплава в тумані, і виїздив на Бродвей повтішатися вечором.

С. Вулф вечеряв звичайно в однієї зі своїх юних подруг. Він любив смачно попоїсти й випити келих доброго, міцного вина.

Щовечора об одинадцятій він приходив до клубу, щоб пограти години дві в карти. Грав С. Вулф мовчки, розважливо, ставки робив не високі й не низькі, час від часу надував товсті червоні губи й пирхав у чорну бороду.

У клубі він щоразу випивав чашечку кави — й більш нічого. С. Вулф був взірцем джентльмена.

Він мав тільки один гандж і старанно приховував його від людей. Це була його непомірна хтивість. Погляду його чорних, блискучих, як у звіра, очей під чорними віями не уникало жодне привабливе жіноче тіло. Коли він бачив вродливу молоденьку дівчину з округлими стегнами, кров починала гупати у нього в вухах. Щороку С. Вулф щонайменше разів чотири їздив до Парижа та Лондона — і там, і там він утримував по одній чи дві красуні, для яких умебльовував розкішні квартири з дзеркальними альковами. С. Вулф запрошував на вечерю з шампанським по десятку чарівних юних богинь, з'являвся перед їхні очі у фраку, а сам милувався блиском їхньої неприкритої ніжної шкіри. Часто він привозив з своїх подорожей «кузин» і поселяв їх у Нью-Йорку. Дівчата мали бути юні, вродливі, біляві й повненькі; С. Вулф віддавав перевагу англійкам, німкеням і скандінавкам. У такий спосіб він помщався за бідного Самуїла Вольфзона, що багато років тому в очах гарних жінок не витримував конкуренції з атлетичної будови тенісистами та власниками чималого місячного бюджету. Він помщався пихатій білявій расі, яка колись штурхала його ногою межи очі, тим, що тепер купляв її жінок. Та насамперед це була винагорода самому собі за сповнену знегод юність, що не дала йому ні часу, ні можливості погамувати любовну спрагу.

З кожної поїздки С. Вулф привозив трофеї: кучері, пасма кіс — від холодних сріблясто-білявих тонів до найжагучіших рудих — і складав їх у японську лаковану шафку в своїй нью-йоркській квартирі. Але про це ніхто не знав — С. Вулф умів мовчати.

Подорожувати до Європи він любив і ще з однієї причини. Він навідував там батька, до якого прихилявся з дивною сентиментальністю. Двічі на рік С. Вулф бував у Сентеші, попереджуючи про свій приїзд телеграмою. Увесь Сентеш тоді охоплювало хвилювання. Знаменитий син старого Вольфзона! Щасливець! Яка голова!.. Приїздить до Сентеша!..

С. Вулф поставив батькові гарний будинок і посадив навколо нього сад. Це була майже вілла. Сюди приходили скрипалі, вони грали, пританцьовували, а все місто товпилося біля залізної огорожі.

Старий Вольфзон погойдувався вперед-назад, кивав невеличкою, висхлою голівкою і на радощах плакав.

— Великим чоловіком ти став, сину мій! Хто б міг подумати! Великим, моєю гордістю! Я щодня дякую господові богу!

С. Вулфа любило за привітну вдачу все містечко. З багатими й бідними, молодими й старими він розмовляв однаково — по-американському демократично й просто. Такий великий і такий скромний!

Старий Вольфзон мав іще одну мрію і бажав, щоб вона збулася, перше ніж його покличе до себе всевишній.

— Я хочу побачити його самого,— казав він,— отого пана Аллана! Оце чоловік!

А син відповідав:

— Побачиш! Як тільки він знову приїде до Відня чи до Берліна — а він туди приїде,— я пошлю тобі телеграму. Прийдеш до нього в готель і скажеш, що ти — мій батько. Він буде тобі радий!

Але старий Вольфзон здіймав до неба невеличкі старі руки, похитував головою і плакав:

— Ніколи я його не побачу, того пана Аллана! Ніколи не зважусь прийти до нього! Ноги мене не понесуть!

Прощатись обом щоразу було дуже тяжко. Старий Вольфзон дріботів кілька кроків услід за синовим салон-вагоном, потім ноги в нього підкошувались, і він починав ридати. По обличчю С. Вулфа теж котилися сльози. Та, зачинивши вікно й витерши очі, він одразу знову ставав С. Вулфом, і його темна голова рабина загадково мовчала.

С. Вулф проклав собі шлях. Він був багатий, знаменитий, його боялися, міністри фінансів великих держав приймали його з шанобою; на здоров'я, коли не брати до уваги легенької задишки, не нарікав. Апетит — зокрема й до жінок — мав прекрасний. І все ж таки С. Вулф не був щасливий.