Шрифт:
— Я вас візьму на роботу, хоч ви й перенесли температурні перевантаження, судячи з усього немалі. Про дамаську сталь увернули дуже доречно. Я страждаю від зайвої категоричності, пробачте. Ідіть сюди, вип'ємо тут, тут затишніше.
Штірліц незграбно підвівся, завмер, бо спину пронизав гострий біль, він помасажував поперек і повільно підійшов до низького столика біля каміна, де дивно пахло кавою, якийсь незвичайний запах, справді, часник у джезві — цікаво, якщо колись у мене знову буде свій дім, неодмінно приготую сам.
— Ну, як? — спитав Джекобс. — Смачно?
— Чудово, — відповів Штірліц. — Коли збанкрутуєте, не вмрете з голоду — є друга професія. А мене візьмете мити посуд.
— Домовились. Але поки що я беру вас на посаду експерта. Самі розумієте, що перекладачі мені не потрібні, кожен працівник фірми розмовляє двома чи трьома мовами, інших не утримуємо…
— Мої майбутні функції?
— Дивне запитання. Хоч трохи серйозний європеєць почав би розмову не про функції, а з того, скільки йому платитимуть.
— Значить, я японець, — посміхнувся Штірліц. — Та й, крім того, в моєму становищі, скільки мені не платили б, я буду вдячний.
— П'ятдесят доларів на тиждень? — смішливо запитав Джекобс. — Влаштує?
— Спасибі. Влаштує.
— Гм… Потішно… Виходить, решту вам доплачуватиме Грегорі?
— Хто?
— Я не знаю, яким ім'ям він назвався… Ну, той чоловік, що годував вас сьогодні вранці на базарі пульпою й тортільєю.
— Він назвав себе Полом.
— Так, він і є Пол. Дивно. Взагалі він заступник резидента в Іспанії і дуже часто називає себе Грегорі.
— Такий високий, круглоокий? Їздить на…
Джекобс перебив:
— Так, так, на голубому «форді», це він.
— Про доплату він мені не сказав…
— Штукар. Хоче мати все, не вклавши нічого. Він зароблятиме собі лаври, а платити вам доведеться мені. Я не згоден.
— Що ж, логічно.
— Я теж хочу одержувати свої дивіденти з того, кому плачу. Це справедливо, згодні?
— Згоден.
— Про що він вас просив?
— Про співробітництво.
— Ну, це зрозуміло, не про війну ж. Вас розгромили, що вам лишається робити, як не співробітничати? При тому, що Пол сучий син, людина він тактовна. Цілком міг замінити слово «співробітництво» наказовим «служити».
— Я відмовився б.
— Припустимо.
— Я відмовився б, — повторив Штірліц.
— Як ви потрапили в Іспанію? — ламаючи тему розмови, спитав Ерл Джекобс.
— Вас не ознайомили з моїм досьє?
— В загальних рисах. Люди розвідки завжди чогось недоговорюють. Ще кави?
— З задоволенням… Я опинився тут після того, як настав крах рейху.
Джекобс налив Штірліцу ще одну чашку й лише після цього різко сказав, причому обличчя його стало іншим, зосередженим, зморшкуватим, ніякої тобі жіночності:
— Слухайте, докторе… Ви можете інтригувати з колегами з колишнього ВСС, але ви тепер служите в мене, і будь-які завуальовані відповіді я маю право розцінювати як нелояльність по відношенню до фірми.
— Я вже служу? — поцікавився Штірліц. — Усе як належить оформлено?
Обличчя Джекобса знову змінилося, стало лагідним, він ударив себе в лоб, і це був перший награний жест за всю розмову.
— Чорт візьми, я винен, пробачте! — Джекобс підвівся, підійшов до столу, повернувся з аркушем паперу, простяг Штірліцові. — Це зобов'язання, яке дає фірмі кожен, хто заново поступає.
Штірліц витяг окуляри (зір після поранення зіпсувався, далекозорість, дві діоптрії), прочитав текст: «Я, поступаючи на роботу в фірму ІТТ (Іспанія), зобов'язуюсь чесно, щиро й правдиво виконувати покладені на мене функції. За будь-яку нелояльність по відношенню до ІТТ (Іспанія) я згоден нести відповідальність у тих межах, які визначено статутом підприємства й відповідними статтями трудового й кримінального кодексу країни, де проживаєш».
— Це треба підписати? — спитав Штірліц.
— Неграмотні ставлять відбиток пальця, — відповів Джекобс. — Ви грамотний? Тоді впишіть своє прізвище. Думаю, краще поставити те, яке тепер у вас в паспорті.
Штірліц поставив своє прізвище там, де було багато крапок, і розписався.
— Спасибі, — мовив Джекобс, забираючи в нього аркуш. — Ну, а тепер, будь ласка, розкажіть, як ви потрапили в Рим? Ви опинились там саме після краху рейху?
— В Берліні мене прошив автоматом росіянин… Це було тридцятого квітня…
— А не першого травня?
— Можливо. Мені здалося, що це було тридцятого квітня. Що було далі, не знаю, я втратив свідомість. У Римі мені дали ватіканські папери, а потім переправили сюди.