— Я вас візьму на роботу, хоч ви й перенесли температурні перевантаження, судячи з усього немалі. Про дамаську сталь увернули дуже доречно. Я страждаю від зайвої категоричності, пробачте. Ідіть сюди, вип'ємо тут, тут затишніше.

Штірліц незграбно підвівся, завмер, бо спину пронизав гострий біль, він помасажував поперек і повільно підійшов до низького столика біля каміна, де дивно пахло кавою, якийсь незвичайний запах, справді, часник у джезві — цікаво, якщо колись у мене знову буде свій дім, неодмінно приготую сам.

— Ну, як? — спитав Джекобс. — Смачно?

— Чудово, — відповів Штірліц. — Коли збанкрутуєте, не вмрете з голоду — є друга професія. А мене візьмете мити посуд.

— Домовились. Але поки що я беру вас на посаду експерта. Самі розумієте, що перекладачі мені не потрібні, кожен працівник фірми розмовляє двома чи трьома мовами, інших не утримуємо…

— Мої майбутні функції?

— Дивне запитання. Хоч трохи серйозний європеєць почав би розмову не про функції, а з того, скільки йому платитимуть.

— Значить, я японець, — посміхнувся Штірліц. — Та й, крім того, в моєму становищі, скільки мені не платили б, я буду вдячний.

— П'ятдесят доларів на тиждень? — смішливо запитав Джекобс. — Влаштує?

— Спасибі. Влаштує.

— Гм… Потішно… Виходить, решту вам доплачуватиме Грегорі?

— Хто?

— Я не знаю, яким ім'ям він назвався… Ну, той чоловік, що годував вас сьогодні вранці на базарі пульпою й тортільєю.

— Він назвав себе Полом.

— Так, він і є Пол. Дивно. Взагалі він заступник резидента в Іспанії і дуже часто називає себе Грегорі.

— Такий високий, круглоокий? Їздить на…

Джекобс перебив:

— Так, так, на голубому «форді», це він.

— Про доплату він мені не сказав…

— Штукар. Хоче мати все, не вклавши нічого. Він зароблятиме собі лаври, а платити вам доведеться мені. Я не згоден.

— Що ж, логічно.

— Я теж хочу одержувати свої дивіденти з того, кому плачу. Це справедливо, згодні?

— Згоден.

— Про що він вас просив?

— Про співробітництво.

— Ну, це зрозуміло, не про війну ж. Вас розгромили, що вам лишається робити, як не співробітничати? При тому, що Пол сучий син, людина він тактовна. Цілком міг замінити слово «співробітництво» наказовим «служити».

— Я відмовився б.

— Припустимо.

— Я відмовився б, — повторив Штірліц.

— Як ви потрапили в Іспанію? — ламаючи тему розмови, спитав Ерл Джекобс.

— Вас не ознайомили з моїм досьє?

— В загальних рисах. Люди розвідки завжди чогось недоговорюють. Ще кави?

— З задоволенням… Я опинився тут після того, як настав крах рейху.

Джекобс налив Штірліцу ще одну чашку й лише після цього різко сказав, причому обличчя його стало іншим, зосередженим, зморшкуватим, ніякої тобі жіночності:

— Слухайте, докторе… Ви можете інтригувати з колегами з колишнього ВСС, але ви тепер служите в мене, і будь-які завуальовані відповіді я маю право розцінювати як нелояльність по відношенню до фірми.

— Я вже служу? — поцікавився Штірліц. — Усе як належить оформлено?

Обличчя Джекобса знову змінилося, стало лагідним, він ударив себе в лоб, і це був перший награний жест за всю розмову.

— Чорт візьми, я винен, пробачте! — Джекобс підвівся, підійшов до столу, повернувся з аркушем паперу, простяг Штірліцові. — Це зобов'язання, яке дає фірмі кожен, хто заново поступає.

Штірліц витяг окуляри (зір після поранення зіпсувався, далекозорість, дві діоптрії), прочитав текст: «Я, поступаючи на роботу в фірму ІТТ (Іспанія), зобов'язуюсь чесно, щиро й правдиво виконувати покладені на мене функції. За будь-яку нелояльність по відношенню до ІТТ (Іспанія) я згоден нести відповідальність у тих межах, які визначено статутом підприємства й відповідними статтями трудового й кримінального кодексу країни, де проживаєш».

— Це треба підписати? — спитав Штірліц.

— Неграмотні ставлять відбиток пальця, — відповів Джекобс. — Ви грамотний? Тоді впишіть своє прізвище. Думаю, краще поставити те, яке тепер у вас в паспорті.

Штірліц поставив своє прізвище там, де було багато крапок, і розписався.

— Спасибі, — мовив Джекобс, забираючи в нього аркуш. — Ну, а тепер, будь ласка, розкажіть, як ви потрапили в Рим? Ви опинились там саме після краху рейху?

— В Берліні мене прошив автоматом росіянин… Це було тридцятого квітня…

— А не першого травня?

— Можливо. Мені здалося, що це було тридцятого квітня. Що було далі, не знаю, я втратив свідомість. У Римі мені дали ватіканські папери, а потім переправили сюди.