— Чекайте, — сказала вона, — я спробую.

Що я плету, подумав Роумен. Я ще не відійшов од віскі в літаку і тому молов не просто нісенітницю, а несусвітну дурість. Дівка зараз же розповість про мою розмову цьому живчикові. Ну й нехай, сказав собі Роумен. Просто, мабуть, я відчуваю, саме відчуваю, що все вирішиться в лічені години, тому й поспішаю; якщо все вийде так, як я хочу, мене вже не обходитиме, що подумає про все сеньйор Анхел і як він доповість про цей дивний дзвінок своєму кураторові на Пуерта-дель-Соль. Все вирішать години, а потім будь що буде, не можна планувати дуже далеко вперед, це іноді не збувається, і не тому, що ти погано плануєш, просто, крім тебе, планує ще два мільярди людей на землі, перехрещення задумів такі несподівані, таять у собі стільки непередбаченого, що найточніша схема може розлетітись на дрізки тому, що в якогось не відомого тобі мосьє Жюля чи фрау Анни заболить живіт і він чи вона не подзвонять містеру Рипкіну, котрий мав прийняти рішення в справі сеньйора Альвареса, зв'язаного з сером Летсбі, від якого й залежало рішення однієї з ланок твоєї схеми.

— Алло, я з'єдную вас, лікарю. Додатковий сеньйора Анхела три дванадцять.

— Дякую вам, я записую, три дванадцять, — повторив Роумен, підсунув до себе пачку сигарет, дивуючись з того, що його палець машинально малював три цифри: постійна гра в брехню навіть з самим собою, природжене паскудство людства…

— Анхел де Пальма, — почув він трохи схвильований голос мишачого жеребчика; Еронімо сказав, що красень висвітлював монархістів, які завзято виступали проти фаланги за повернення короля; іноді його відряджали до іноземців з англомовного світу, щоб придивитися до візитерів, чи не тягнуть ті зв'язків від республіканської еміграції.

— Ради бога пробачте, сеньйоре де Пальма, — сказав Роумен, — Сеньйорита відмовлялася з'єднати мене з архівом, переконувала, що у вас ще й досі немає телефону, і тому мені довелося піти на хитрість, бо я вичислив по її голосу, як вона до вас ставиться… В неробочий, звичайно, час…

І — не рипайся, подумав Роумен; ви мавританці, з чого в нас сміються, те у вас кінчається ножем, який всадить тобі в спину брат цієї самої знеславленої телефоністки.

«А чому ж ти не всадив ножа в живіт Гаузнера?» — почув він насмішкуватий голос, поморщився, як від зубного болю, і витяг сигарету похололими пальцями.

— Що вам треба? — кашлянувши, спитав Анхел.

— Мені потрібен доктор Брунн, якщо вас не обтяжить.

— Хто його просить?

І Роумен відповів:

— Колега.

Через кілька секунд Штірліц узяв трубку, і Роумен відчув дивну радість, почувши його спокійний, трохи сухуватий голос.

— Зайдіть до Кемпа, — сказав Пол, не назвавшись, — і запросіть його спуститися вниз. Скажіть, що я привіз йому дуже важливу інформацію і що я хоч…

— Він поїхав дві години тому, — перебив його Штірліц, знову подивувався, згадавши, який був блідий Кемп, коли вони зустрілися в ліфті. Він сказав, що сьогодні пізніше, ввечері, по Штірліца заїде його, Кемпа, друг, треба разом повечеряти б, є чим обмінятися, говорив нервово, покушуючи свої гарні хтиві губи.

— Куди він поїхав? — спитав Роумен.

— Не знаю… Останніми тижнями він чомусь забуває мені доповідати, зовсім відбився від рук.

— Виправимо, — пообіцяв Роумен. — Подзвоніть йому додому. Ви знаєте його номер?

— Це не проблема. Дізнаюсь.

— Скажіть, що ви самі під'їдете до нього. Я буду біля вас, на розі, через двадцять хвилин спускайтесь.

Штірліц сів у машину й сказав:

— Дома його немає. Який ви скуйовджений… Сталося щось?

— Сталося, — відповів Роумен замислено. — Добре, їдьмо далі, там розберемось… Сталося багато цікавого, Штірліц… Скільки заплатите, коли я скажу, що мені відомо, хто вбив Вальтера Рубенау?

— Від кого прийшла інформація?

— Від Мюллера.

Штірліц витяг сигарети, закурив, похитав головою:

— Комбінуєте? Чи — правда?

— Я тільки-но з Мюнхена. Я кажу правду. Хоч і комбіную. На ваше щастя, в архіві Гіммлера зберігся запис телефонної розмови Мюллера з невідомим абонентом. Групенфюрер сказав цьому невідомому абонентові: «Негайно усуньте людину, фотографію якої вам покажуть. Це якийсь Рубенау. Не сплутайте його. Тим препаратом, який вам зараз передасть професор із Мюнхена, можна угробити дивізію. Це — те ж саме, що готували Шелленбергу для Штрассера і чим ви працювали на паромі. Невиконання завдання виключається. Йдеться про компрометацію того ж червоного, як і в першому епізоді». Могла бути така розмова?

— Я дуже хотів би, щоб ця розмова збереглася.

— Вона збереглася.

— Ви її привезли?

— Ні… Зате я привіз інше… Я привіз набагато цінніше, ніж цей запис… Я привіз із Мюнхена дуже важливе питання, Штірліц… Воно звучить так: «Що ж виходить, докторе? Виявляється, ви — червоний?»

Штірліц глибоко затягнувся, уважно подивився на змарніле обличчя Роумена, похитав головою, тихо, начебто блаженствуючи, засміявся й відповів:

— Червоний. Не коричневий же. Хіба у вас очей нема?

Роумен акуратно припаркував машину біля свого дому і довго не відривався від керма, задумливо дивлячись на Штірліца.

— Зайдемо до мене, — сказав він нарешті, — я прийму душ і переодягнуся. А потім сядемо й спокійно подивимося в очі один одному.

— Дивитимемося мовчки? — спитав Штірдіц. — Якщо мовчки — я згоден.

— Червоні такі ж підозріливі, як і коричневі? — усміхнувся Роумен.