Максим суворо глянув на нього:

— Не брешеш?

— Слово честі!

— Все зрозуміло, — сказав Колка. — Контрабандисти.

— Побачимо… — стурбовано промовив Андрій.

— У нас є консервний ключ? — запитав Максим.

— Здається, є, — відповів Колка, і всі четверо попрямували до барки.

Знайшли ключ. Максим хотів було відкрити одну банку, але руки у нього тремтіли, і Андрій спинив його:

— Стривай! Це не для тебе зараз. Та тут і не місце.

Зрозумівши, що Андрій боїться за нього, Максим задумався:

— Це правильно. Може, й справді тут вибухівка. Але банку все-таки треба комусь відкрити. Я за те, щоб це доручили мені як капітанові.

Колка заперечував. Андрій авторитетно підвищив голос:

— Зайвої хоробрості тут не треба. Хтось може загинути. Краще вдарити банкою об скелю, що буде, те й буде. Тільки далі від барки.

— Правильно! — хором погодились інші.

Пішли на протилежний кінець острова. Максим з усієї сили кинув блискучою банкою об скелю і ліг на землю поруч з іншими. Від удару банка зім'ялась і впала на кам'янистий берег біля самої води, але не вибухнула. Хлопці боязко підвели голови. Нічого.

— Не динаміт! — радісно вигукнув Колка.

Всі четверо один поперед одним пустились униз по стрімкому берегу. Максим, узявши зім'яту банку, відкрив її консервним ключем, і з неї на пісок посипалися дрібні зеленуватожовті зернята. Кава… Хлопці, мов божевільні, розреготались, весело танцюючи навколо банки. Стільки хвилювань через якусь там каву! Але одно стало зрозуміло: острів — склад контрабандистів. Хто ж вони? Хлопці перебрали прізвища деяких людей, що здавалися найбільш підозрілими, але сказати, хто саме з них контрабандист, вони, звичайно, не могли. Одне — гадати, зовсім інше — коли б Сашо на власні очі їх бачив.

— Не міг у бінокль подивитися? — в'їдливо запитав Колка. — Ти ж, кажуть, з догадливих!

— Забув, — промовив зажурено Сашо. Він розгнівався сам на себе: проґавити такий момент! Але правди дівати нікуди — Сашо таки злякався тоді.

Максим відкрив ще одну банку. І там кава….

Після довгої суперечки, головним чином, з Колкою, який наполягав на тому, щоб негайно повернутись назад і повідомити міліцію, вирішили поїхати до Н. І звідти подзвонити бай Ілії.

Всі стояли тісним кільцем. Максим урочисто сказав:

— Поклянімося: без спільного рішення нікому ні слова!

Сашо ляснув себе долонею по лобі:

— Знаєте що? Еврика! Назвемо його Піратським островом.

На цей раз усі погодилися з ним.

Сумні й розчаровані допленталися хлопці до старого корита. Спека й дивовижна знахідка враз позбавили їх енергії. Мовчки попоїли, після чого Максим, знову піднявшись на острів, оглянув море й небо. Великі сніжнобілі хмари мальовничо клубочились на затягненому імлою горизонті. Море було рівне й широке, мов степ. Але, незважаючи на те, що навколо було спокійно, якась неясна тривога охопила смуглявого хлопця. Він послинив палець і підняв його вгору. Тихо, вітру нема. Тривога трохи розвіялась, але якийсь неясний неспокій, якесь невловиме передчуття проникло глибоко в серце Максима.

— Вигадки! — з докором сказав він сам собі впівголоса.

Очевидно, таємнича пригода з кавою дещо збентежила його. Він повернувся до хлопців, і трохи згодом барка залишила острів. Налягли на весла. Було нестерпно важко. Рух вперед викликав легенький лоскітливий вітрець, але сонце припікало нещадно, неначе в тропіках, виснажуючи юних гребців. Вони часто змінювались біля керма, щоб відпочити, намагаючись не збитися з рівномірного темпу. Нарешті величезна затока лишилася за кормою. Подув легенький вітерець. Хлопці трохи пожвавились. Далеко праворуч ледве помітно блищала на сонці кубічна споруда військово-морської бази в Н. Щоб збільшити швидкість, Максим скерував барку в відкрите море. Вони пройшли з милю, коли зюйд-вест подужчав.

Хлопці повеселішали, підняли парус. Барка одразу пішла швидше. Стало не так жарко. Свіжий попутний вітер мов на крилах підняв мандрівників, і радісний настрій повернувся до них.

— Е-е-е-ех! — вигукнув Сашо. — Мрія! Летить, мов сарна!

Він був вільний від вахти і взявся до щоденника. Попередивши його, щоб нічого не писав про каву, Максим з прихованою тривогою дивився на парус, який дедалі все дужче напинався до вітру.

— Ого! — вигукнув Колка. — Бач, як несе!

Стоячи з біноклем на шиї на носовій частині, захоплений швидкістю, Андрій радісно й безтурботно насвистував. Старе корито, легко коливаючись на слабеньких хвильках, розбризкувало теплу зелену воду, летіло, мабуть, швидше ніж моторний човен. «Якщо й далі піде так, — думав собі Максим, — незабаром будемо в Н».

Та не довелось їм швидко допливти. Вітер дедалі дужчав, з'явилися баранці, хлопців це зовсім розвеселило, вони почали співати, а Максим ще дужче спохмурнів, його побоювання перетворилися тепер на виразну, сильну і владну тривогу. Ні, справа тут зовсім не в нервах. Передчуття не підвели його й на цей раз. Буде буря. З півдня хмари котилися величезними сіруватими клубками, збираючись на сході вздовж горизонту, мов перед атакою. Вітер ще подужчав. Сонце зблідло, просвічуючи крізь якусь білувату імлу, потім раптом сховалося зовсім, і стало темно. Море почорніло.