– Є ще поштова скринька, – сказала Сана. – Ти зазираєш у неї?

– Нічого, окрім газети «РІО» та запрошень поремонтувати телевізор. Але ж сама бачиш: тут телевізора нема.

– Можу тобі подарувати, – без тіні усмішки сказала Сана. – Я казково багата людина.

– Дякую, я не страждаю без телевізора. А тобі перепала спадщина?

– Ні… Хоча можна сказати й так. Мені перепала спадщина.

Вона зробила довгий ковток і стала вслухатися у смак вина. Я зрозумів, що зачепив Сану за живе. Але мені дуже хотілося дізнатися про одну річ, і я знову злегенька натис на її вразливе місце.

– Ти розкажеш мені? – спитав я.

– Про що?

– Про те, кого ти шукаєш. – Це ще був не садизм, але вже легка форма алголагнії [10] .

– «Шукаю» – трохи не те слово. Цілком можливо, що шукають мене, а я тільки випереджаю події. – Вона поставила склянку на підлогу і взяла сигарету. Біла помада не лишала слідів ні на склянці, ні на фільтрі. – Ти дуже хочеш знати?

– Я хочу знати про тебе все. Якщо ти та небезпечна жінка, то не маєш права від мене нічого приховувати.

– Bien [11] , – сказала вона і, ніби приймаючи мою гру, також стала натискати на мої больові місця. – Небезпечна жінка – це не тривіальний вислів із ворожбитського лексикону. Одного разу я закохалася. – Вона стромила мені першу терапевтичну голку. – Навіть не знаю, як він затесався до «Трьох поросят», але ми зустрілися саме там. Випадково, звичайно. Пізніше ми туди не заходили, він водив мене по розкішних нічних клубах, по казино і дуже тішився, коли ми програвали тисячу-другу, адже натомість, казав він, нам таланить у коханні. Щоправда, зустрічалися ми рідко. – Сана не підводила на мене очей і свої голочки стромляла, можна сказати, наосліп. – Він десь надовго зникав і ніколи не розповідав мені про свою роботу. Так, тривалі відрядження, казав він. А одного разу запропонував – ні, він вимагав, щоб я покинула свою роботу і сиділа вдома, чекаючи його дзвінків і повернень. За це я тобі платитиму щомісяця стільки, що ти не заробиш за рік, казав він, та якщо я подзвоню тобі здалеку, особливо вночі, і не застану вдома, тоді… я не знаю, що з тобою зроблю. Хтозна, чим би закінчилися його домагання, та все повернулось інакше. Одного разу він подзвонив і сказав, що вже в Києві, треба негайно зустрітися і щоб я хапала таксі і їхала не до «Чикаго», не до «Фламінго», а до «Трьох поросят», так-так, саме туди, де ми вперше зустрілися. Дорога кожна секунда. Я так і зробила, але в «Трьох поросятах» його не було. Я собі щось там замовила, сіла і стала чекати. Думала, він ось-ось з’явиться і скаже: вибач, я був такий дурень… Чи, може, щось інше, не знаю, але було гостре передчуття якоїсь зміни… Гостре передчуття.

Сана піднесла склянку до білих губів. Її рука злегенька тремтіла. А я вже зовсім не чув болю – був спокійний і холодний, як крига. Тієї хвилини мені, як ніколи, ішло на душу це холодне біле вино. І те, що відбувалося далі, я намагався сприймати (і це мені вдавалося), ніби далеку чужу історію, яка відбулася не з нею, а з кимось іншим.

Він таки прийшов до «Трьох поросят», прийшов і вимучено їй усміхнувся, але усмішка та була страшною на блідому як смерть обличчі; він сів навпроти, та сумку, з якою прийшов, – звичайнісіньку спортивну сумку – ногою підсунув до Сани і попросив заховати в надійному місці, бо він поспішає, він так поспішає, що навіть не в змозі її поцілувати, хоча невідомо, коли вони знов побачаться. Він попросив за ним не виходити і поволі рушив до дверей, та видно було, що заледве стримує крок.

Ту спортивну сумку Сана відкрила вдома, і їй стало млосно. Там було стільки доларів, що вона боялася їх лічити. Того ж вечора «ТСН» передала, що на Прорізній з вогнепальної зброї убито бізнесмена. Як завжди, ніяких подробиць в інтересах слідства.

– У мене відразу тенькнуло серце, – сказала вона. – І не тому, що від «Трьох поросят» до Прорізної палицею кинути. І не через гроші. Я просто згадала, як він виходив… Згадала його ходу… Спину… Я вже тоді відчувала, що бачу його востаннє. Слідом за ним ступала смерть.

Сана притихла, очі її потемніли, бо, мабуть, знов побачила, як ішов од неї той чоловік і як у його сліди ступала костомаха.

Важка тиша щільно облягла порожнечу кімнати. Вона була як граніт, ця тиша. Раптовий гуркіт старезного ліфта розбився об неї, як скло.

– Може, ти собі навіяла? – сказав я. – Може, він потрапив за ґрати?

Вона глянула на мене, як на дитину.

– Про що ти кажеш? Такі люди й за ґратами п’ють мартіні і розмовляють по стільниковому телефону. Але… як це кажуть криміналісти… Немає тіла – немає смерті. У всякому разі для мене.

– Ти дуже довірлива, Сано.

– Занадто. Бо я хочу, аби ти знав, у чому моя небезпечність. Та якщо тобі це неприємно, вважай, що я все вигадала.

– Коли я кажу про довірливість, то маю на увазі…

– Кримінальні гроші? Я заробила їх у найчесніший спосіб. Бо після того, як усе це сталося, справді не порушувала угоди. Я більше року майже не виходила з дому. А щодо… пояса вірності, то не зняла його й досі. Ти не уявляєш, як він мене тисне.

Якраз це я уявляв непогано. Як і ту скляну стіну, що виросла поміж нами.

– Якби він з’явився, я б звільнилася і від пояса, і від грошей. Але віриться мало… Раніше я ще всяке думала. Може, й справді навіяла? Та не було в кого навіть спитати. Я раптом зрозуміла, що зовсім нічого не знаю про цю людину. Нічогісінько. Такий, бач, світ настав: живемо з людьми і не знаємо, хто вони. Спимо з ними, оселяємося в їхніх квартирах, – кинула вона камінець у мій город, – а потім… Хіба це нормально?

Що я міг відповісти? Хіба те, що бажання спати з такою жінкою, як вона, – це абсолютно нормально. Та цього разу я змовчав – не моє тут мололося.