– Так, як це трапляється завжди: був чоловік – і нема.

Що я ще міг сказати? Хіба те, що трапилося зовсім не так, як завжди, навпаки, сталося щось дике й химерне, що можна було пояснювати лише кволими здогадами та припущеннями. Адже той чоловік, який дав мені ключ від квартири, не з’явився ні через тиждень, ні через місяць. Ось уже лютий минув, а від нього ні звістки, ні звуку, ніякого знаку немає від нього, і цю невідомість – кажи не кажи – нікому збоку не осягнути, цю ваготу несе на собі тільки той, хто кожною клітиною тіла чує порожнечу чужого житла, таку німу порожнечу, хоч криком кричи: нема! Легше було б, аби знав чоловіка, тоді ще можна щось міркувати і з кимось радитись, а то ж геть безглузде становище: я не знав навіть його імені, не спитав тоді, бо й незручно було, адже виходило так, що ми вже знайомі, не даватиме ж тобі ключ від своєї оселі перший-ліпший зустрічний, та тепер я не міг згадати його бодай en qros, як каже моя загадкова візаві.

Ось чому я знов зачастив до «Трьох поросят», маючи надію що-небудь дізнатися про того чоловіка, та ще більшою несподіванкою стало для мене те, що й Іван Маловічко, і Сергій Приходько, і Василь Іванович не могли до пуття згадати, хто тоді з нами був, вони взагалі довго не могли допетрати, що я від них хочу, шукаючи торішнього снігу. Тобто вони туманно пам’ятали, що було товариство чимале (видно, коли я пішов, вони ще довго сиділи), був, здається, Петро Чоломбитько, художник, авжеж, ми ще говорили, що можна заночувати в майстерні, був, начебто, Степан Маківка, отой з філармонії, потім підійшов Бен, ну ти ж Бена, напевно, знаєш… Ще б мені Бена не знати. Я познайомився з ним випадково п’ятнадцять років тому, коли був ще студентом, тоді ми в ресторані «Метро» завелися через якусь фіфочку, і я хотів начистити писка цьому здорованеві, я тоді так упився, що розмовляв мертвою латиною, а він, цей бугай, раптом позадкував переді мною і давай миритися: чого ти, мовляв, гарячкуєш, ну наб’єш мене, розквасиш пику, а що далі? – чи не ліпше нам взяти пляшчину й поїхати до мене, адже ресторан уже зачиняється, а ми посидимо ще по-людському й станемо друзями. Я так отетерів від його щирості, що за хвилину ми вже мчали в таксі на Святошин, а коли зайшли в його квартиру, то мені відібрало й мертву латину, і рідну. Всенька стіна була завішана спортовими медалями, бо той, кому я так поривався начистити писка, виявився чемпіоном Європи з боксу Віталієм Бендаловським.

Отож я добре знав і Бена, і художника Чоломбитька, і баяніста Маківку, але вся біда в тім, що ніхто не міг пригадати чоловіка, який дав мені ключ. По-перше, я пізно кинувся його шукати, бо гадав, що він ось-ось таки з’явиться, і той вечір у всіх майже звітрився з пам’яті (адже знаменним він був тільки для мене). А по-друге, ми були сам на сам, коли я взяв отой ключ. Квартира № 13 на колишній Бульйонній також нікому ні про що не нагадувала.

Нічого путнього не могла підказати й Катруся, хоч знала усіх завсідників, але ж «побійся Бога, хіба я стежу, хто там до кого підходить?». Та все-таки це вона наштовхнула мене на думку підійти до Сани («Може, ви шукаєте одного й того самого чоловіка?»), і ось ми сидимо, п’ємо шампанське, і я відчуваю, як дедалі тісніше сплітаються наші погляди, як хмелію я не від шампанського, а від парфумів, що всотали у себе і запах її тіла.

Це схоже на якийсь дуже солодкий експеримент, що вона проводить зі мною відповідно до свого професійного досвіду. Я стаю покірним телятком і навіть погоджуюся випити кави, бо вона поворожить мені на гущі, – все одно почуття тривоги переслідує мене вже давно. Вона вдивляється в денце чашечки і каже, що наді мною висить фатальний Сатурн, що я народився під цією планетою, а в таких людей невеселі проблеми і навіть ідеї скорботні. Вони, ці люди, усіх підозрюють, у тому числі й себе. Цим людям треба жити, каже вона, на природі, на вогких берегах озер. А якщо конкретніше, то мені випадає циганський варіант, тобто випадає дорога, і Сана бачить на цій дорозі небезпечну жінку.

– А я спатиму з нею? – Я вже прикидаюся її гіперсексуальним пацієнтом, бо згоден бути сатиром і маніяком, аби лиш лікувала мене вона.

– Це залежить від вас. А чому ви про це запитуєте?

– Бо якщо це так, то я хотів би, щоб тією жінкою була ти, – переходжу на «ти», адже я пацієнт-навіженець.

Терен в її очах темніє і стає таким, як у пісні.

– Звільнися, – так само фамільярно каже вона своєму пацієнтові. – Розкажи, що тебе непокоїть, і тобі стане легше.

І я розповідаю їй усе: і про ключ, і про квартиру, і про те, що ось уже минула зима, а від того чоловіка ні слуху ні духу. Я живу серед тіней на темному роздоріжжі і не можу звідти нікуди піти. Я просто вдивляюся в темряву, яка лякає мене, але не можу врятуватися втечею.

Вона не втішає мене, не каже, що моя тривога даремна, як це роблять лікарі-психіатри. Вона каже:

– Щось трапилося. Не знаю тільки, чи до того, як тобі дали ключ, чи після, але щось трапилося.

– Так. І я постійно чую це «щось». Воно не полишає мене ні на хвилину.

Я роблюся зовсім сентиментальним із Саною, хоч розумію, що вродливі жінки цього не люблять. Але я стаю патологічно сентиментальним і кажу їй таке, у чому не зізнаюся нікому.

– Сано, – кажу я. – У мене часто паморочиться в голові. Після однієї бійки я дістав струс мозку, й іноді находить таке запаморочення, що я ледве стою на ногах.

– Скільки це триває?

– Потім воно минулося. І ось тепер знов… Я не можу вранці схопитися з ліжка.

– Не треба різко схоплюватися з ліжка, – каже вона. – Цього не варто робити навіть тоді, коли у тебе все гаразд.

Я глибоко увійшов у роль її навіженого пацієнта: побачив себе із нею в тому ліжку, побачив великі тернові очі, що розширюються від ляку, і відчув судому в її тендітному тілі. Але я її не душив, не завдавав найменшого болю, а тільки жадібно злизував білу помаду із білих губів, і солодка судома передавалася вже мені.

– Ти можеш це вилікувати? – спитав я.

– Тобі треба приймати ноотропіл. – Вона вдала, що не розуміє мене. – А вилікувати… ні. Якщо мова про оте «щось», то позбутися його ти можеш лише самотужки.

– Сано…

– Мені пора йти. Дякую за шампанське – це було найхмільніше вино з усіх, які мені доводилося пити.

– Сано…

Вона підвелася. Вона залишала нещасного маніяка на кульмінаційному моменті, переходячи межі жорстокості і лікарського етикету.

– Не йди, – попросив я.